<< назад

КРИЗА в Європейському Союзі.

Бельгія напередодні розколу.

 

Бельгійський міністр внутрішніх справ Патрік Дівейл (Patrick Dewael) заборонив носіння футболок з цифрами 18 та 88. Цей ліберальний міністр аргументує це тим, що число 18 означає “Adolf Hitler”, а число 88 - “Heil Hitler”. Оскільки “А” – це перша буква алфавіту, а “Н” – восьма.

Числа 37 (Che Guevara) або 13 (Mao) не заборонені. Також, як і футболки з портретом Че Гевари.

Один з читачів поцікавився у брюссельській газеті: чи будуть мешканці будинків 18 та 88 внесені властями у “чорні списки” нацистів. Молоді люди, що народились у 1988 році, і чиї електронні адреси (e-mail) містять це число, також хвилюються.

Бельгію часто називають "моделлю Євросоюзу". Її регулярно представляють в якості наочного прикладу, як з двох різних націй - фламандців та валлонців - можна створити єдину націю. І переконують, що так само на більш масштабному рівні з різних європейських націй буде створено єдину (конфедеративну чи федеративну) державу Євросоюз з єдиною нацією - "європейці".

При тому якось забувають, що подібний експеримент з побудови єдиного "совєцького народу" благополучно провалився, залишивши після себе купу все ще не вирішених протиріч між окремими залишками того експерименту. Прихильники уніфікованої Європи мали на увазі, що приклад Бельгії буде зовсім іншим. Але, схоже, що вони помилились. "Модель Євросоюзу" дала помітну тріщину. І скоріш за все ця тріщина буде розширюватись.

Бельгія - це штучна держава з 10,5 мільйонами мешканців. Країна була "зліплена" в 1830-31 роках міжнародними силами як політичний компроміс та експеримент з побудови однієї держави з двох націй. Вона складається з 6-мільйонної голландськомовної Фландрії (північна частина Бельгії, що межує з Голландією), 3-мільйонної франкомовної Валлонії (південна частина, що межує з Францією) та 1-мільйонної столиці Брюсселю, який також одночасно є столицею Фландрії та Європейського Союзу.

За бельгійською конституцією в уряді повинні бути 50% фламандців та 50% валлонців. При тому уряд повинен мати довіру більшості в кожній з частин країни - і у Фландрії, і у Валлонії.

Так само - 50 на 50 - розподіляються місця у Верховному Суді та в інших державних органах.

Проте відмінні ментальності двох націй навіть за майже двісті років не вдалося звести до "спільного знаменника". За допомогою різних засобів поки що вдавалось утримувати Фландрію та Валлонію в єдиній державі. Але протиріччя поступово наростали і нарешті прорвались назовні.

Як пам`ятаємо ще зі шкільних часів (згадайте "Легенду про Тіля Уленшпігеля"), фламандці були учасниками боротьби "низових земель" (Нідерландів) за незалежність. І саме там, в Нідерландах, виникла перша в світі буржуазна країна. І сьогодні фламандці є ринково-орієнтовані, як і сусідні споріднені їм голландці. Валлонці ж за своєю ментальністю є в більшій мірі колективно-соціалістично-орієнтованими. Між іншим, їхні родичі французи є такими самими - недарма й сучасна Франція має чи не найбільш одержавлену економку в Західній Європі.

Як наслідок, у двох частинах Бельгії принципово різна структура населення. У Валлонії 40 відсотків дорослого населення - це держслужбовці, у Фландрії таких лише 20 відсотків. У Валлонії безробіття складає 20 відсотків дорослого населення, у Фландрії - лише 8 відсотків. Останнім часом у фламандській пресі все настирливіше звучить думка, що так звана "держава загального добробуту" (або "держава велферу") просто забирає гроші у Фландрії та годує ними ледащу Валлонію.

Але окрім економічного чинника є також і етнічний. Брюсель історично столиця Фландрії. Після створення Бельгії Брюсель став офіційно двомовним. Проте королівська родина і правляча еліта з самого початку були франкомовними. І за час існування єдиної Бельгії вони поступово практично повністю "офранцузили" Брюссель (дещо подібно до русифікації Києва). Промовистий факт - сьогодні із 661 депутата районних рад Брюсселю 589 є франкомовними. Це призвело до того, що фламандці почали відчувати себе колонізованою нацією. А це викликало зворотну реакцію - зростання популярності серед фламандців націоналістичних поглядів. До речі, дуже нагадує зростання популярності націоналізму серед українців та інших народів СРСР наприкінці 1980-х років.

У 2000 році франкофільні власті Бельгії, стурбовані наростанням популярності націоналістичного “Фламандського блоку”, ввели в дію Закон про так зване “швидке громадянство”, який перетворює набуття іноземцями бельгійського громадянства у просту формальну процедуру. Тепер кожен, хто прожив в країні кілька років (зазвичай сім, але в багатьох випадках три, а інколи лише два) автоматично отримує право на бельгійське громадянство. Не треба ані знати мову, ані прагнути інтегруватись в бельгійське суспільство. Франкофільна влада Бельгії справедливо розраховує, що іноземці, більшість з яких є франкомовними вихідцями з Північної Африки, не матимуть лояльності до фламандців. За період з моменту набуття чинності цього Закону громадянство отримали вже понад 340 тисяч “нових бельгійців“, в середньому по 4277 на місяць. Водночас сам Брюсель все більше перетворюється на абсолютно чужорідний анклав на території Фландрії.

За даними соціолога Яна Гертоґена в 1991 році 28,5% мешканців Брюсселю були іноземними громадянами, а 4,5% - були “натуралізованими” іноземцями, тобто “новими бельгійцями”, що отримали громадянство. В 2005 році відсоток іноземних громадян майже не змінився - 26,3%, а кількість “нових бельгійців” зросла до 30,2%. За оцінками Гертоґена до 2020 року 75 відсотків населення Брюсселю матимуть небельгійське походження (тобто будуть не фламандцями і навіть не валлонцями).

Очевидно, що це лише підсилює націоналістичні настрої серед фламандців. І ось за останній час відбулась ціла низка подій, які можуть поставити питання про існування єдиної Бельгії.

Зростання популярності "Фламандського блоку" призвело до того, що практично всі фламандські партії почали виступати за більшу самостійність Фландрії аж до повної незалежності.

Івес Летерне (Yves Leterme), лідер християнських демократів, нещодавно викликав збурення, коли в інтерв’ю французькій газеті "Liberation" заявив, що Бельгія - це "непорозуміння історії", котре не має "особливої цінності". Він також розкритикував короля Альберта ІІ, що той погано знає голландську - мову більшості своїх людей.

І саме цей Івес Летерне переміг на загальнодержавних виборах 10 червня цього року. Два тижні тому, коли пан Летерне вже мав сформувати уряд, почалася урядова криза - всі валлонські політики відмовились увійти в очолюваний ним уряд (нагадаю, що за Конституцією в уряді повинно бути 50% валлонців і уряд повинен мати довіру більшості населенні в кожній з двох частин Бельгії). Склалася патова ситуація - уряду немає, Верховний Суд розколотий навпіл (оті самі 50 на 50 відсотків), - і група бельгійських провідних політиків звернулась до короля Альберта ІІ з проханням негайно втрутитись у ситуацію.

Проте король, схоже, не зрозумів усю серйозність ситуації і продовжував спокійнісінько відпочивати на півдні Франції, чим ще більше посилив незадоволення фламандців, які почали відкрито висловлюватись в ЗМІ, що королю глибоко байдужа доля його підданих.

 

Протягом цих двох тижнів ситуація загострювалась. Професор Роберт Сенелле, один з найповажніших бельгійських конституціоналістів, фламандський соціаліст і колишній вчитель кронпринца, закликав фламандців скасувати бельгійську конституцію і проголосити суверенітет Фландрії. Слідом за ним лідер партії "Vlaams Belang" - найбільшої партії у фламандському регіональному парламенті - звернувся до депутатів: "Фландрія має показати свої зуби. Фламандський парламент повинен проголосити без всіляких федеральних переговорів автономію Фландрії і винести це на референдум". Їх підтримав ще один відомий фламандський конституціоналіст, професор Пол ван Оршовен (Paul Van Orshoven), котрий заявив, що "розумні люди" повинні розглянути можливість відокремлення Фландрії від Бельгії, оскільки "не може продовжуватись ситуація, коли меншість відмовляє більшості в його законних і демократичних прагненнях".

Протягом останнього тижня в кількох фламандських газетах та на інтернет-сайтах почались опитування: чи повинна Фландрія стати незалежною державою чи їй треба приєднатись до Голландії. Інтернет-опитування найбільшої фламандської газети "Het Laatste Nieuws" дало приголомшливий результат, що 50,9 відсотків голосуючих виступають за приєднання Фландрії до Голландії. 23 серпня голландська телевізійна мережа RTL4 повідомила, що за її опитуванням 77 відсотків голландців виступають за приєднання Фландрії до Голландії.

Бельгія – переважно сільськогосподарська країна, що складається з 6 мільйонів голландсько-мовних фламандців та 4 мільйонів франкомовних валонців. Столиця країни – Брюссель, що розташований на території голландсько-мовної Фландрії. В останні роки колись голландсько-мовний Брюссель переживає справжню “рокіровку” – заміну корінного населення на прийдешнє. І поступово перетворився у франкомовний анклав на території Фландрії.

В 2000 році франкофільні власті Бельгії, стурбовані наростанням популярності “Фламандського блоку”, ввели в дію Закон про так зване “швидке громадянство”, який перетворює набуття іноземцями бельгійського громадянства у просту формальну процедуру. Тепер кожен, хто прожив в країні кілька років (зазвичай сім, але в багатьох випадках три, а інколи лише два) автоматично отримує право на бельгійське громадянство. Не треба ані знати мову, ані прагнути інтегруватись в бельгійське суспільство. Франкофільна влада Бельгії справедливо розраховує, що іноземці, більшість з яких є франкомовними, не матимуть лояльності до фламандців.

За період з моменту вводу в дію цього Закону громадянство отримали 337 тисяч 904 “нових бельгійців”, в середньому по 4277 на місяць. В Бельгії лише 10 мільйонів населення. Один мільйон живе в Брюсселі, що є столицею не лише власне Бельгії, але й Євросоюзу та НАТО. В 1960 році іноземці складали 7,3% населення Брюсселя. Сьогодні їхня кількість збільшилась до56,5%. Це число включає у себе власне іноземних громадян (26,3% населення Брюсселю) та іноземців, що отримали бельгійське громадянство після 1980 року та їхніх дітей (30,2%).

За даними соціолога Яна Гертоґена в 1991 році 28,5% мешканців Брюсселю були іноземними громадянами, а 4,5% - були “натуралізованими” іноземцями, тобто “новими бельгійцями”, що отримали громадянство. В 2005 році відсоток іноземних громадян майже не змінився – 26,3%, а кількість “нових бельгійців” зросла до 30,2%. За оцінками Гертоґена до 2020 року 75 відсотків населення Брюсселю матимуть небельгійське походження.

Сьогодні із 661 депутата районних рад Брюсселю 589 є франкомовними. 170 депутатів є “новими бельгійцями”. Більшість з них – мусульмани. 168 із цих 170 зареєстровані, як “франкомовні”. Тобто, іноземці складають 28,5% франкомовних та 3% голландсько-мовних депутатів.

Але наплив чужинців до виборчих урн впливає не лише на мовну політику, про що свідчить досвід виборів до місцевих органів влади у 2006 році як в самій Бельгії, так і в сусідній Голландії. В тих містах, де є багато натуралізованих іммігрантів, відбувся прогнозований експертами різкий зсув “вліво” завдяки іммігрантам, що голосують насамперед за збереження та зростання “велферу” (різних державних допомог). А саме за різні форми “велферу” та заохочення міграції виступають насамперед ліві, зокрема соціалістична партія Бельгії, яку іммігранти масово підтримали. Наприклад в 460-тисячному Антверпені, де іммігранти складають біля чверті населення, соціалісти отримали 35,3% голосів, порівняно з 19,5% на минулих виборах. Кожен рік із Антверпену уїжджають 4 тисячі корінних городян, а прибуває 5 тисяч іммігрантів, отже на наступних виборах підтримка соціалістів буде ще потужнішою.

Отже, перед Бельгією постав привид розколу. Чи стане він реальністю - покаже не такий вже й далекий час. А от чи зроблять належні висновки як європейські, так і наші українські політики?

 

Brussels Berserk: Belgium Forbids 18 and 88

Paul Belien, “The Brussels Journal”, 25 січня 2007.

            © Володимир Щербина