 | ||||||
| ||||||
 | ||||||
 | ||||||
 Українська баннерна мережа | ||||||
|
<< назад
Чому Україна не отримала визнання Голодомору 1932-1933 рр. актом геноциду? На початку вересня ц. р. Сейм Польщі майже одностайно (при одному, що утримався) ухвалив резолюцію, яка вимагає від польського уряду домогтися компенсацій від Німеччини за шкоду, завдану нацистською окупацією, зокрема, як сказано, за “геноцид польського народу”, під час Другої світової війни. Німецькі урядовці анонімно повідомили європейській пресі, що ці вимоги Польщі можуть серйозно зашкодити двостороннім відносинам. А деякі автори в польській пресі порадили відмовитися від претензій до Німеччини, натомість скерувати їх до Росії. Місяць раніше вимогу вибачень і компенсацій від Росії активно артикулювали в європейській та американській пресі урядовці країн Балтії. Лівія ідалі вимагає від Італії компенсації шкоди, завданої фашистською окупацією і репресіями з боку режиму Муссоліні. Південноафриканська країна Намібія вимагає від Німеччини офіційних вибачень за жорстоке придушення повстання народу гереро (вживається термін “геноцид”) на початку XX століття... І це далеко не повний перелік усіх подій лише за серпень – вересень ц. р., пов`язаних із вимогами визнання історичної провини та компенсацій, які активно висуваються у міждержавних відносинах. У міжнародному праві чітко виписано лише поняття геноциду. Водночас, слід наголосити, що відсутній правовий механізм міжнародного визнання конкретної історичної події як акту геноциду. Очевидні спроби окремих держав отримати ексклюзивне право на визнання подій власної історії актом геноциду і отримання, за висловом американського професора Нормана Фінкельштейна, статусу “держави-жертви” (Ізраїль). Директор Департаменту освіти ЮНЕСКО професор Борис Ключников так описує ситуацію: “Зазначу, що 2002 р., незважаючи на участь країн Європейського Союзу в антитерористичній операції, в американських ЗМІ із загостренням ізраїльсько-палестинського конфлікту, вперто нагнітаються безпрецедентні звинувачення європейцям. Європі намагаються навіяти комплекс провини, подібний до германського. Нині уже всіх європейців намагаються звинуватити в голокості. Відомо, що той, хто усвідомлює себе винуватим, погано опирається і приречений. Американці постійно звинувачують європейські уряди у тому, що останні не сприймають усерйоз боротьбу із тероризмом. “Б`ють Європу із різних боків: республіканці Буша докоряють Європі в м`якотілості. Ліберали Ала Гора стверджують, що Європейський союз не демократичний, не толерантний, не здатний прийняти мультикультури, що Європа стала гніздом расизму і антисемітизму”, – так писав часопис “Нью Стейтман”. Деякі держави чинять прихований, але рішучий опір діям інших держав у їхніх спробах отримати міжнародне визнання трагедій власної історії як геноциду (наприклад, невдача України у 2003 р. із визнанням Генасамблеєю ООН Голодомору 1932-1933 рр. актом геноциду проти українського народу через спротив Росії, Британії та США). Навіть у скупих інформаційних повідомленнях про те, як кілька місяців поспіль 2003 р. Україна домагалася визнання Голодомору геноцидом (як-от слухання і ухвалення резолюцій в національних парламентах різних країн, події на Генасамблеї ООН), досвідчені і кваліфіковані українські журналісти продемонстрували просто-таки кричуще нехлюйство у підготовці цих матеріалів. Так, резолюцію Конгресу США подавали як “визнання Голодомору геноцидом”, хоча насправді там було ухвалено формулювання “штучний голод як акт терору”. А заяву 30-ти країн в ООН плюс Італія як головуюча за весь Європейський Союз (знову ж таки без визнання геноциду) як “резолюцію Генасамблеї ООН”... Отож, робимо перший висновок. ЗМІ в Україні, а олігархічні і поготів, не були зацікавлені у висвітленні події, тим самим не сприяли, щоб ця тема стала предметом обговорення у суспільстві. Чому? Питання до власників і менеджерів ЗМІ. По-друге, уряд України не був зацікавлений у широкому висвітленні цієї теми у ЗМІ. Чому? І це питання також потребує відповіді. Разом із визнанням і вдячністю за зусилля української громади Північної Америки, не можна не висловити здивування, що на практиці ця кампанія звелася до малопродуктивної ідеї домогтися від Пулітцерівського комітету у США відібрати премію у покійника – давно померлого журналіста Волтера Дюранті, який писав райдужні репортажі для “Нью-Йорк тайме” про СРСР і Сталіна і заперечував голод в Україні, хоча бачив його на власні очі. Ініціатори цієї кампанії багато і охоче розповідали про алкоголізм та інші збочення Дюранті, аби дістати заповітні підписи. Втім, як відомо, сам комітет якраз напередодні Дня скорботи публічно відмовив у задоволенні цієї вимоги. Через таку активність в аудиторії цілком могло скластися враження, що Дюранті чи не головний винуватець замовчування, а далі й відмови визнати Голодомор геноцидом на Заході. Натомість, слід зважати на те, що Дюранті не був звичайним кореспондентом. Він був шефом московського бюро найповажнішої американської газети упродовж 20 років. Відомо також, що журналіст Дюранті зустрічався із наступником Гувера – Франкліном Д. Рузвельтом напередодні обрання того президентом. Зрозуміло, що Дюранті був не просто носієм корисної інформації про Росію. Знаючи інші схожі приклади використання журналістів урядами для досягнення зовнішньополітичних цілей, цілком можна стверджувати, що Дюранті був зв`язковим між Сталіним і Рузвельтом. Тобто він був засобом неофіційної таємної дипломатії. А головне, чи дійсно він був єдиним каналом інформації про те, що відбувалося в СРСР і Україні зокрема? Лише один перегляд наявних газетних архівів дає змогу впевнитися, що попри суворі обмеження радянської влади, власні кореспонденти у Москві німецьких, французьких, британських, австрійських газет надсилали повідомлення саме про масовий голод. Про це писали і американські кореспонденти. Натомість, є достатньо підстав стверджувати, що американський уряд свідомо не хотів тоді визнавати факт голоду в Україні, оскільки був дуже захоплений ідеєю встановлення дипломатичних відносин із СРСР, передусім, через економічні вигоди. Є свідчення, які це підтверджують. Варто порівняти поведінку американського президента Герберта Гувера, який кількома роками раніше, під час голоду 1921 р., як міністр торгівлі США і голова американської адміністрації з продовольчої допомоги особисто займався збільшенням обсягів постачання продовольства до Росії. А на запитання, чи не допомагає він цим більшовикам, Гувер відповідав: “Двадцять мільйонів голодують. Якою б не була їхня політика, людей треба нагодувати!” На початку 1930-х, як свідчить тогочасна американська преса, Гувер і його адміністрація уже ревниво стежили за тим, як активно торгує із Советами Британія, як замовлення на 300 тис. тон сталі отримує Німеччина... Усе наведене підтверджує правильність офіційного висновку № 17 Комісії Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні від 1988 року: “Американський уряд мав достатню та вчасну інформацію про голодомор, але не здійснив жодних кроків для полегшення ситуації. Навпаки, адміністрація США надала дипломатичне визнання Радянському Союзу у листопаді 1933 року”. 2003 р. посол США в Росії Олександр Вершбоу спробував пояснити причини рішення США встановити у 1933 р. дипломатичні відносини з СРСР. Виступаючи 18 листопада на конференції “з нагоди 70-річчя встановлення дипломатичних відносин між США та СРСР” у Московській державній дипломатичній академії, Вершбоу назвав тодішній режим “революційним радянським режимом” і пояснив, що встановлення дипломатичних відносин “стало можливим тільки тому, що обидві держави поділяли сприйняття зростаючої загрози, яку на початку тридцятих років представляли фашизм і мілітаризм”. Чи є потреба в тому, щоб загальновідомими історичними фактами політики США 1930-х років спростовувати це абсолютно блюзнірське пояснення? Водночас, заява американського посла в Росії є ще одним свідченням того, що сучасна позиція США, підрив процесу визнання Голодомору, є відомою і зумисною дією, спрямованою на ухилення від відповідальності за політику США у період Голодомору включно із усіма наслідками, зокрема компенсаціями. Ще в серпні 2003 р. деякі газети процитували заступника держсекретаря Міністерства закордонних справ України Наталії Зарудної про те, що саме Росія, США і Британія чинять спротив проекту резолюції із визнанням Голодомору геноцидом. До речі, на відповідні запити тижневика “Персонал плюс” до послів США і Британії в Україні перший взагалі не відповів, а із канцелярії британського посланця телефоном повідомили, що “коментарів не буде”. Широко і заздалегідь розрекламований виступ Леоніда Кучми на сесії Генеральної Асамблеї ООН, в якому, як було обіцяно, він закличе держави світу визнати Голомодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу і злочином проти людства, виявився повною несподіванкою. Згадці про Голодомор у цій промові було відведено лише одну десяту частину: “І останнє питання, до якого хотів би привернути увагу учасників сесії. Цього року виповнюється 70 років від часу, коли тоталітарний режим штучно організував голод в Україні. Його наслідком стала загибель від 7 до 10 мільйонів наших співгромадян. На жаль, тоді, 1933 р., світ не відгукнувся на нашу трагедію. Міжнародна спільнота повірила цинічній пропаганді Радянського Союзу, який продавав хліб за кордон тоді, коли в Україні щохвилини від голоду помирало 17 осіб. З цієї трибуни я хочу закликати усіх вас підтримати ініціативу України зі вшанування з боку ООН пам`яті загиблих. Ми не хочемо зводити рахунків з минулим. Ми прагнемо лише, щоб наша трагедія стала відомою якомога більшій кількості людей. І щоб це знання допомагало нам уникнути подібних катастроф у майбутньому”. Як бачимо, у Л. Кучми не повернувся навіть язик назвати одну з найбільших трагедій людства у XX столітті не тільки геноцидом, а й навіть голодомором. Натомість, був застосований іще радянський евфемізм “штучний голод”. І найцікавіше. Це формулювання із виступу глави держави в ООН 26 вересня ідентичні формулюванню в уже згадуваній резолюції Конгресу США (6 вересня цей проект подали автори – конгресмени Генрі Хайд і Том Лантос (чільний діяч т.зв. ізраїльського лобі). Слова “геноцид” там не було, натомість, вжито той самий евфемізм “штучний голод”. То чи випадковий цей збіг? Щоправда, залишалася надія, що верхня палата Сенату США підтримає проект резолюції № 202 про визнання Голодомору геноцидом. Але наступні події розвивалися, як у поганому детективі... Ігор Слісаренко – ведучий 5 каналу Передрук ж-л „Персонал” №10, 2004 (зі скороченнями).
|
