<< назад

Вітер ОСЯЯНЬ

підстави нової чуттєвості

Анатолій Щербатюк

 

ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ КОМЕНТАР

(V- VII)

 

V

Ортохристогенез передбачає повернен­ня після падіння в гущу опановуваного ма­теріалу, що організовує в єдине чуття охоп­лений простір і протистоїть аномії, безза­конню і хаосу. Це підстава буття світу, що організовує його як Ціле. І це як ключ, яким ви відкриваєте двері, що поєднують ваше внутрішнє і зовнішній світ - і випадковість зникає. Ключ цей - особистий шум пере­ходу чуттів, і лише це чуття Повернення і його щаблів дає надчуття цілісності і само­сті. Тоді розумієш, що життя - екскреторно-статевий щабель, яких безліч. Це частин­ка Цілого, всеосяжного Закону Повторен­ня, процесу, що не обумовлений жодною субстанцією, він є самодостатньою психо­фізичною тривалістю, в яку можна втрути­тись за допомогою ритуалу - відгомону ще вищого щабля. Але для цього потрібно пройти перший етап: розуміння невипад­ковості зв`язку зовнішніх подій із внутріш­нім їхнім законом, а потім вже відкрита Са­мість внутрішньо нанизує, організовує, по­вертає весь цілісний свій простір і замикає в себе ритуально.

Саме тому те вчення не потребувало і не потребує численних сповідників і тлумів вірних. Піднятись на вершину зможуть невипадкові одинаки, і вестиме їх інтро­спекція Духу, що повсякчас прихований як Цілісна Дискретність.

Священні ритуальні ігри вищі від будь-якої моралі, загалом гру не можна міняти зсередини, але дозволено вдосконалювати й шукати нові ходи і розробки. І наше до­сконале вчення поєднує глибинну підсвідо­му потребу досягнення вищої оселі з ціл­ком земним житям, воно наповнює свідо­му діяльність своїм ритуальним вторгнен­ням, дає ключі до вічного дитинства, серед руїн шкіл і касарень утилізує всі дотеперішні вартості та їхні символи на шляху до нової культури, синтезу почуттєвого і раціонального. Сьогодні те вчення, оперте на най­сучасніші досягнення інтроспективної пси­хології, дасть молоді духовну науку і пожи­ву, і допоможе вступити в особистісні сто­сунки з Найвищим, із центром потаємної оселі. Не можна буде більше людям, які по­важають себе і відчули невипадковість влас­ного життя, віддавати своє ритуальне про­грамування на відкуп неотесаним парази­там в сутанах, кліпмейкерам покути. Згодом дійде до того, що в XXI столітті кожен, спро­можній відкрити для себе нашу реконстру­йовану систему, зможе зайнятись інтрос­пективними пошуками повторення «випад­ковості» в своєму житті, а відтак - містич­ним, структурним аналізом становлення з нього своєї вищої ритуальної мети, відкрит­тям структури міту в повсякденному.

Хоча для просвітленого нема становлен­ня і мети - він бачить цілісне повторення, що знімає протилежності явленого світу ре­чей. Відкриті ним щаблі єдиного буття пе­редбачають його осердя, незмінний зв`язок всього з живим Абсолютом. Це той центр, що поглинає і поєднує протилежності, що­до нього все існуюче мусить повторюватись вічно. І завданням нашої Самості є надати цій механіці композиційної цілісності гри, вивершити її собою, випасти й побачити бутафорську мертвякуватість світу збоку. Лише внутрішнє знання майбутнього підкоряє плин повторення зовнішніх подій собі. Це вища потаємна оселя нарешті са­мотньої і позаісторичної Особи, вище неї нічого і нікого немає. І чим далі від цього осердя, тим глибша його захованість, вко­ріненість в розбурханому світі, циклічно виникаюча і гинуча структура якого обу­мовлена її невипадковим центром, який і визначає всенький розвиток - повернення до себе.

Тут ритуали зачіплюються за механізм Повторення і найменша їхня риса стає най­більшою, множиться до найграндіозніших розмірів. Ця особистісна риса організовує і розщеплює весь відчуваний простір, це те, що нанизує чуття, і їх огортає. Самість роз­простерла цей світ, щоб приховати і потім виявити себе в ньому, в цьому полягає сві­това й історична гра. І єдине, чим може за­кінчитись світова історія - кінцем самої дискурси мікро-макродиференціацій, без­межно велике стане малим, - і навпаки, най­менша риса цього світу поглине його.

Загалом же вченню властивий кумуля­тивний характер, воно підсумовує в кон­центрованому вигляді досягнення всіх сві­тових релігій, перевершуючи кожну з них окремо взяту. Воно дозволяє зробити на­ступний крок, і тоді вся дотеперішня імітаційно-символічна культура втрачає вартість і постає головний атрибут нової культури - вміння виявити в собі частину всеосяжної Самості, і відтак втішатись нею безпосеред­ньо, а не її символічними замінниками. Ви­щу втіху може принести лише пізнання гли­бинної єдності риси власного «Я» і його світу. Останній ніхто ніколи не створив, це добровільне вигнання, він являється, тобто повторюється з нами вічно. Світ не творить­ся як щось окреме, не нищиться і не існує окремо, він з`являється водночас із його невипадковим спостерігачем, що поверта­ється до витоку. Всенький природний світ відповідає внутрішньому, але виявляє це рапорт, коротке замикання - осяяння, яке висвітлює і охоплює кілька щаблів єдиної вищої свідомості. Лише залученість до гри відкриває її сутність - універсальне «Я», для непосвячених воно прикрите пеленою де­термінуючої матеріальності і «випадковос­ті». Неспроможні стати над потоком станов­лення, вони чекають «спасіння» від гри, а не участі в ній. Але людство виросло і пере­росло вже в своїх потребах той спотворе­ний юдо-євангелізм, і йому вже час поба­чити особистісну рису, що розвиває життя, відкидаючи форми невдалі і зужиті. Адже жертвопринесення світу і її, тої сили поява, це, зрештою, одне й те ж саме, і досягти зу­пинки, Самості, можна, лише досягши са­мого центру обертання світу.

І світ не треба пояснювати чи якось спасати, тим більше зараз, коли вже добре вид­но отвір, що правитиме за вихід з печери. Справжні святі не рятують чернь, вони за­йняті лише рятуванням самих себе, і цього більш ніж досить для всіх інших. Їх святість - холодна самість.

Досягнення Самості - остання з диференціацій, якої треба буде позбутись. Це була модель виходу, і те наше питання «До чого відносна ця присутність?» покликане було виявити внутрішній особистісний простір. Наш шлях не в тому, щоб набути щось, навпаки витратити все і виявити свою порожню внутрішню ритуальну природу, яка все огортає. Світ - це завжди повернен­ня, спроба пробудження, і в цьому немає ні­чого індивідуального, він порожній від са­мості, вона не протистоїть об`єктивному світові, вона огортає собою порожнечу власного повторення, вона - спалах повто­рення в феноменальному світі. І лише лю­бов нерухома - до себе і до цієї миті, в ній твій кінець і початок, це місце, та стара по­дія, лише її відгомін долинає сюди, з дале­ких пустель на твій паділ, де вогонь стає по­живою для води, поглинає жіночим чоло­віче начало... Правдиве вчення повинно розвиватись далі, вивершувати і перевершу­вати себе, свої щаблі.

Весь організм, його дзеркальна симет­рія - це лише хитрість ритуального обертання в механічному Повторенні, довкола відшуканого в хаосі вишуруваного до блис­ку веретена Анакне, довкола екскреторно-статевої осі. Звідси - гра і проникнення в опановуваний пасивний матеріал, що роз­щеплюється як механічний, але розщеплен­ня його - особистісне і статеве, найграйливіша з усіх диференціацій і квінтесенцій. В цю епоху це спопеляючий жар сонця, а не місячна прохолода, і завданням нашим було проникнути в розжарене осердя, в проблиску тут, - між двох щаблів, - буття ще непроявленого стати його словом і носієм, і розглядати явлений світ як ритуальний власний матеріал. Це наше осяяння, стан невіддільний від оточуючого світу, він за­перечує його самодосконалість, демонстру­ючи його залученість в один пізнавальний процес із танатоеротичною основою. Ок­рема присутність насправді порожня, - якщо за нею ніхто не ховається, і 2-а щаблі присутностей, при їх відкритті, передбача­ють боротьбу і гру з чимось справді суттє­вим і невловимим, необ`єктивованим. Вони є віддзеркаленням цілісного загального плану і шляху, - з`явившись, пелена повто­рення спадає, і всі явлені на мить щаблі охоплює цілісна гра. Лише вона справді реальна і особистісна, а не її повторюваний матеріал, тому так важливий відгомін щаб­лів, і окреме «я» і є таким відгомоном чогось цілісного, гра розгортає розмаїтий світ своїх щаблів, є єдиною силою, що їх об`єд­нує - знанням майбутнього, що підкоряє собі гігантський плин повторення.

І найвища насолода - знання неуникно­сті майбутнього, звільнення від проблеми «вибору», адже ритуальна особистість нічо­го ніколи крім самої себе на цих числен­них щаблях не обирає. Це стан повернен­ня, в якому ритуальна воля безпосередньо пізнає себе, звільнившись від усіх умовнос­тей, і вогонь і вода стають єдиним, об`єдна­ні великим перервним Диханням; це загаль­ний задум, що існував спочатку, він присут­ній щомиті, в усіх деталях, білий інформа­ційний шум і палеовідгомін виділення енер­гії, яке відбувалось при всіх фазових пере­ходах із зміною оточуючого середовища і його осердя симетрії. Це зворотній зв`язок, який зсередини забезпечує цілісність сис­теми, всі щаблі структуровано ритуально і кожен із присутніх має своє ядро, відгомін найглибшого, загально-первинного ритуально-операціонального ядра - Світла-Слова. Ритуали, їхні щаблі можуть роз­ростатись, включаючи в себе інші, створю­ючи конкуруючі один з одним гіперцикли, які «знають», тобто вміщають в себе «ще більше». І кора головного мозку є сіткою з мільйонів клітин, де відбувається розгор­тання і втримування просторово організованих ритуально-функціональних стуктур Світла-Слова, воно через подих викарбува­ло себе, зробило власний відбиток на цьо­му матеріалі, але це ще не означає, що ін­ших видань немає або не буде. Зрештою, ритуали - це така творчість, де форма не є чимось головним, тим більше постійним, і хто може сказати, яку форму має повторен­ня, і чи є повторення атрибутом ритуалу, або навпаки. Єдине, що про нашого «отця» з певністю можна сказати - у нього чудова акустика повторення і співати в його хорі - велика честь, і спів цей усуває всякий ду­алізм неба і плоті, для чого, власне, покли­кане Слово і стало плоттю...

Космічна драма чергування Світла і Сло­ва, в якій світлий сонячний дух переслідує і нищить тілесну пітьму, не залишає жодних лакун на мікро- чи макрорівні, нею охоп­лені всі сфери, і насамперед найвища і найвитонченіша - міжсоціальна. Міжсоціальне зовсім не означає «громадське» як щось цілісне, радше навпаки, це поле діяльності переповнене формами життя з несумісни­ми умовами існування. Самі ж форми тих чи інших соціумів в геополітичному кон­тинуумі є і можуть бути лише неповторни­ми, або їх взагалі нема. І саме тут наше вчен­ня перетиналось із політикою, зробило останню своїм матеріальним пластичним засобом.

Ігрова група з тих 12-ти осіб-перформерів - це ритуально-функціональна струк­тура, повсякчас прихована від безпосеред­нього спостереження. Вона проявилась спонтанно, поза якимсь виразним усвідом­люванням чи кваліфікацією. Це афективна модель міжособових стосунків, що об`єдна­ла певну групу людей в цілісну структуру для розгорненого, об`єктивізованого в діях наступу на інші групи і їхній простір, з ме­тою їхнього використання і підпорядкуван­ня. Це метод пізнавання своїх, який не під­дававсь дефінітивному омовленню. Для того, щоб належати до цієї ритуально-фун­кціональної структури, потрібна була внут­рішня воля до символічного огортання сві­ту, всього Theatrum mundi, місійна експан­сія в оточуючий простір, який треба зро­бити своїм, підпорядкувати своїй всепогли­наючій структурі, своєму Слову.

Механізм витоку і циклічного повернен­ня до першоджерела, емоційно і ритуаль­но овнутрішнений, забезпечив самовідтво­рення саме цієї нашої ігрової групи та її культу, інші були поглинуті цим цілим, або відкинуті за його межі. І важко було уявити тоді чиюсь тривку неготовність чи нездат­ність жертвувати собою, невипадковою тлінною ланкою, в Ім`я досягнення вищого джерела усієї повноти ритуальної доскона­лості й неуникності - попри усі дилетантські спотворення. Очищення самого стов­бура всесвітнього організму, розпочате в Єрусалимі, творило містичний досвід, в яко­му демонічні деструктивні сили стають лише матеріалом (гадаринськими свиньми) для подолання і ствердження, поживним субстратом для розросту гіллястого стов­бура, дуба всеспасаючого вчення. Адже на­справді нічого чужого («сатанинського») немає, все підпорядковане ідеї циклічного повернення до священного витоку, і чим більші перешкоди і віддаленість від першо­джерела - тим краще, тим величніший кос­мічний жертовний шлях.

У своєму процесуальному розгортанні ця ідея перетнулась і згодом вперлась в іс­лам, який став невипадковим геополітичним і етносоціокультурним підсилюючим ком­плементарним конкуруючим чинником її росту, адже ісламові (по суті двоюрідний брат, братнє відгалужене відображення) так само від самого його виникнення прита­манне політико-містичне функціонування, і його есхатологічному цілепокладанню і вольовій цілеспрямованості очевидно вже не бракує саме отієї завершуючої остаточ­ної ідеї вічного повернення, ключа, що від­криває всі «чужі» структури, врата і щаблі, вивільнює циклічні сходини апо­каліптичного Духу. І засновники обох учень однаково були наділені особливою синестетичною чутливістю, яка й уможливлює ті “одкровення”, техніку винесення внутрішнього містичного досвіду назовні, для практичної адаптації і застосування. Принаймі про Мугаммада відомо, що Джебраїл до нього з’являвся разом із шумом в вухах. Йшлось про глибинні вегетативні ігри, на краю безодні, в якій дихає Саме Той Зародок, що зв’язує найнижче з найвищим небом, і Мугаммадів рапорт містить сім щаблів: чим коротша, миттєвіша стріла – тим більше шарів обіймає, виляском сміху.

В обох доктринах Світло, як носій життя, і Слово, як засіб саморефлексії і розросту цього життя настільки пов’язані і залежні одне від одного, близькі і нерозривні, що разом творять простір ритуалу, в якому і існують проявлено-омовлено. Чергування Світла і Слова в стані глибинної медитації засновників обох доктрин – це виявлення екскреторно-статевої ритуальної основи життя, де цілісне Світло є статевим, космічно-організуючим фактором, а екскрекція – віддзеркалює розщеплення і хаос, вони взаємопов’язані і самостійно не існують, і не проявляються одне без одного. Омовлене Світло передбачає деструкцію свого носія, або принаймні її наближення, яке так гостро відчував і пророк. Під час просвітлення ця двоєдина сутність Закону Повторення фіксувалась ним і виносилась в підручних символах, і чим вони органічніші – тим більший ритуально-самісний простір обіймають. І ті, хто в цей простір лабіринту вловлені, змушені будуть ті символи засвоїти і розгадати...

Наш містико-фізіологічний підхід дозволяє прямо віддзеркалювати внутрішню глибину, адже всяка дискретна частка в своїй підводній глибині містить Ціле, що об’єднує протилежності. Містичний досвід – головне завдання, ніхто не повинен тут ще чим-небудь, крім ритуального вдосконалення займатись. Будь-яка людська діяльність повинна вважатись безглуздою, якщо не ставить перед собою питання про власну ритуальну природу, адже говорити про особистість, яка не пройшла крізь відчуття абсурдності власного повторення, і не перемогла його, нема підстав.

І там була розроблена певна технологія досягнення внутрішнього – і водночас інтраперсонально-ігрового – простору; завданням було отримати справжнє, позитивне знання не про якісь об’єкти матеріального світу, а про саму свідомість чуттєвості, або, якщо завгодно, чуттєвість протяжності свідомості. Тобто і Христа і Мугаммада турбувала та ж сама проблема, що й А. Берґсона: тривалість антиакції “ніщо”, абсансу в “дюре”, випадання з лінійного потоку і згортання в ціле попередніх щаблів, споглядання їх збоку, з стану позазнаходження.

Зрештою, це найближча доступна реальність, досягнення її ми назвали мистецтвом кіт-арту – набір, в якому може бути використано все, будь-який спалах, що засвідчує непорушність часу і механічну повторюваність життя, в якому зустрічаються і перетинаються зовсім різні щаблі: це їхній стик. Відтак зовнішнє стає внутрішнім, грою, простір якої обидва згадані пророки відкрили в собі. Крос-кіт-арт – застигла подія, щонайменша ритуально-операціональна структура, символ прориву до нового чуттєвого альтернативного простору, яка нічого спільного не має з т.зв. видимою “природою”, речевистою дійсністю, яка вторинна, це миттєве збільшення і зупинка частини потоку, стрибок з внутрішнього повсякденного потоку до простору міжчасся, яке не піддається збоку дискурсивному тлумаченню, називанню чи означенню. Глядач, сьогодні читач, співучасник впритул підводиться до якоїсь невипадкової деталі, до спраглого на хресті, бачить його з дуже близької віддалі, або навіть стає ним, і це наближення витісняє його в порожнечу не-Я, на інший, ще небувалий щабель ототожнення і перцепції. Набір таких зіткнених станів співпереживання організовується в структуру, і саме людське тіло, як стає видно, – це набір, стик станів чуттєвості, які розчахують цілісну свідомість сприймача, і застиглі дискретні образи вивільнюються і зливаються в ціле надсвідоме і позалюдське, чисте ритуальне сприймання, що виявляє ілюзорність множинності і нереальність “об’єктивності”; в ньому не можна відділити споглядальника від його об’єкта. Обоє невипадкові і ритуальні, тобто залучені в певну жертовно-пізнавальну систему, гру з видимістю, що виявляє невидиме, “дух”, і дозволяє усвідомити при цьому власну абсурдну повторюваність, виявляє, що все вже сталось і зупиняє метаморфози існування, – і треба самому стати тим богом, якого пожирають, і запросити всіх бажаючих до сніданку. Такі сюжетні ходи крос-арту – вже в великому надчассі. Крос-кіт-арт відкриває, що мигтіння “тепер”, в якому ми звично перебуваємо, зовсім не є чимось респектабельним, людина в ньому безособова, механічна й імморальна, застигла як комаха в бурштині – бо смертна, і лише гра дозволяє їй зрідка усвідомити власну абсурдність, затиснену між двох щаблів народження і смерті, – аж доки не з’явиться перша тріщина, рапорт, артефакт і особистісний викидень між двох щаблів структури, що ритуальне констатує і відбиває безодню Закону Повторення-Повторення, відгомін перервності тарахкання Великого Мигтіння Отця, “ніщо”, рухаючись до “Я”, у вічність, подалі від убогої речевистої природи.

Повторення вічне і цілісне – бо абсурдне, а все, що має якийсь глузд – вже скінчене, дане комусь конкретно, але щоб його викрити – потрібен набір повторних станів, їхнє зіткнення і усвідомлення – я тут вже був, і знаю, що далі буде, – гетсиманське “дежа вю”.

Повторення омеханічує і відчужує явище чи дію, але тим самим її, “остраняя”, і наближає, досягається ефект причетності до чогось захованого, глибинного і головного, і осердям викритого абсурду повторення стає сам його сприймач, і це мистецтво осамотнює і підносить його аж до надлюдськості і позабіологічності місії, і непослух блазня не обов’язково передбачає і потребує аудиторію.

Таким об’єктом художньо-ритуального сприймання може стати будь-що, але насамперед тіло, сексуально-екскреторно забарвлене, адже ритуальний набір – це скерований, спровокований назовні відгомін актуалізованого внутрішнього, вже дегуманізованого простору, в обхід направлених назовні чуттів, і що може бути екстремальнішим від спілкування із “отцем”, із самою місією: “Елі, Елі, лама савахтані?” То був художній акт, композиція крос-кіт-арт’у – зіткнення кількох щаблів реальності, його символіка свідчить про кінець мікро-макрокосмічних диференціацій, пов’язаних із ілюзією лінійності часу, постійна година дев’ята – це те мале, що вміщає найбільше. Індивідуальне екскреторно-статеве коло стало космічним, отримало трансцендуючу цілісність, вирвалось і стало символом прихованої і викритої ним реальності; Спокушуваний і спокушуючий – єдиний. Через індивідуацію досягається заперечення будь-якої суб’ктивності в стані порожнечі чистого ритуального повторення, яке виходить за тілесні речі.

Людське тіло, а отже всі його діяння-відправлення є відтоді мітологічно наповнені, і більш-менш віддалені від позачасового внутрішнього центру – “ви в Мені, Я – в вас”. І в житті кожної людини є випадки відгомону того внутрішнього синестопатичного простору назовні, в профанічний “особовий” простір, але не всі намагаються об’єднати ці ритуальні випадки в ту чи іншу символічну систему тлумачення, свідомість боїться відгомону щаблів переходу, вона хоче стати над власним переходом і забуттям. Лише мистецтво розщеплення крос-кіт-арту дозволяє інтуїцію Цілісного.

Якщо шукати, то, безперечно, першим найближчим лабіринтним майстром крос-арту, зіткнення і монтажу різних семантичних і логічних планів, був автор колекції “Мертвих душ”, особливо у своїх зроблених під Павла епістолах. Це були кістяні ґудзики, на які він защібнув і поглинув багатьох в російській культурі, встановивши довгу череду наслідувальних “исповедей”-фобій. Але їм було не до сміху; моралізаторство, тупе, сліпе борсання в страшній шинелі, що йде вже на дно, стало обов’язковим наприкінці для кожного, хто почувавсь хоч трохи в Росії апостолом і при цьому ще й любителем “быстрой езды”. Сам же майстер дороги і їзди, попри прихильність до сірих краєвидів, що пролітали за вікном коляски, прагнув зупинки, в якій злились би всі шматки розщепленого мислення, великого цілого; зупинка шаленого лету означала б досягнення системи, в якій світ і людство (його колекція), нарешті стають одиницями. І тут, крім універсалізму християнського, для охоплення бажаного цілого, під руїнами нічого іншого не виявилось. І від розпуки гостре відчуття невипадковості дороги і незмога її остаточно заклясти, ритуальні смугасті верстові знаки: “Стонет весь умирающий состав мой, чуя исполинские возрастанья и плоды, которых семена мы сеяли в жизни, не прозревая и не слыша, какие страшилища от них подымутся...” –змінювалось реготом “страшного хохла” (за В.Розановим), якому таки вдалось “проездиться” на плечах загнузданої і пришпореної Росії. Жах “быть в мире и не означить своего существования” було заклято сміхом Вія, прозекторська діловитість “бридливого хохла” (за В.Набоковим) проявлялась найкраще в дорозі, щоб залишити по собі – “...кости и могилы – все вам остается, перевод только на бумаге”. Викрита внутрішня танатична інтенція починає шукати свого об’єкта.

І нарешті, як і належить, матеріалом антиакції “крос-кіт-арту” майстер робить власне тіло: “Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не покажутся явные признаки разложения”. Тоді ж майстер власноручно виготовив ескіз до обкладинки другого видання безсмертної поеми: в центрі, в бароково-грайливому оточенні чарок і пляшок, зображено широку таріль, блюдо з розкладеної для закуски рибою, якоюсь стерляддю, – стиль нарешті заполонив все, вийшов за межі біографії, став жити самостійно і проступив масними плямами на папері, найтривкішому з усіх підручних матеріалів. Майстер загортає себе в той замацаний чужим народом, чужою мовою і руками папір (завжди гидував “кацапщиною”), і віддає в руки всім бажаючим далі нести цю зловісну ощерену звістку, насмішку над їхньою механічною блазенською життєвістю. Крайня бридливість, до часу витіснена в гастрономічно-сардонічних картинках, настільки поширилась, що поглинула самого майстра, і він перестав їсти, його бридливість витончилась разом з ним і стала поживою духовною,– коло сміху замкнулось, він використав цілком свій матеріал. Останнє донесення з дороги в Яреськи, до “маміньки” полетіло за десять днів до смерті, остаточного повернення туди, додому, де не було страшно, де колись починалось все як гра в домашній бестіарій.

У вмілих руках майстра гомосексуальний месидж став знову танатичним, при цьому неймовірно поширившись – спроба заклясти прокляття Диканьки вивилася успішною: він прийшов від живородного до механічного-мертвого. І тема пошуку “отця” означала для нього повернення додому, в лоно. Ритуальна “защита Лужина”, пошук антиакції, навіть не відбувшись – відбувається. Так добрий кіт-мен пересилає додому все підібране в дорозі, можна послати глек із варенням, можна самому спробувати стати ним – в кожному разі повернешся багатшим, ніж був спочатку. Витончена некрофілія Гоголя, і відповідно, його бридливість до механічного “живого” мала не просто літературно-гумористичний компенсаційний характер, вона стала фаллічним інструментом, яким він із демонічною могутністю розвернув щелепи Росії – нащадок наказного гетьмана збочив її. Він викрив театр маріонеток, який вже ніколи, попри всі намагання, не зможе стати живим і тим більше благісним, як того хотілося багатьом наступним “пророкам”. Ваші страждання веселі, сказав їм Гоголь. Він досяг навіть не свідомості – почуття крайньої межі, за якою наростаюче здивування зупинити вже неможливо. Здивування це торкалось околиць далеких, але вже яскравих, навіть тут рефлексів сміху – плину широкого і позалюдського, поруч з механічним відгомоном спостерігача, сама поява якого – глузлива зневага живого.

Ритуальний твір – мушля часу, в якій він зупиняється, це мить передзупинки і бездіяльності, коли рухомі щаблі виносять забуте майбутнє сюди, на поверхню, це гул виходу вод і забуте чуття життя невтіленого і свіжого, що забиває ніздрі і рот, як від стрибка в воду. І нас цікавить мелодія цієї приреченої пригоди, її потаємний план, мистецький твір повинен розгадати і показати кінець і композиційний еліпс життя, що тут присутній. Світло Словом охоплює протилежності чуттєві: і тоді повернення-випірнання є організовуючим стрижнем, що пронизує, перекушує всі “випадки”, майстерні і добірні ситуації і сюжети; вони нарешті належать тобі, і Світло-Слово не міниться більше в досягнутому нерухомому пункті рухливого світу: це взірець, який досягає спокою; мову й почуття занурить мудрий в нього; і ніякий гомін не долинає сюди, в глибину хащі, біля витоку річки найдовшої, що дотримуючись правил посезонних, сама себе очищає – зрідка, задля кількох блискітливих зерен на вичовганому дні. Це існування насправді не має імені, лише відгомін, любов нерухому, до себе – цієї миті...

Без знання про екзотичний фазовий відгомін перетину позачасового з часом, що передує кожному переходові і народженню, психологію в усіх її видозмінах слід вважати невинним розбещенням. Ніхто досі не помітив, що тотем є насправді ритуально-мнемонічним, відправленим в порожнечі післанцем, світлом і тілом обертання, на яке (ось він, трансфер!) і переноситься синівська надія Повернення і повторного втілення в механічно відтворюваному світі, бо існування порожнє і не має ні пам’яті, ні імені – доки в ньому не з’явиться цей ритуальний осередок, слуп, віха і рапорт двох щаблів. І загалом всяка масова, індивідуальна ритуально-жертовна практика і творчість є свідченням якщо не реальності, то дієвості закону вічного повернення, кільця кілець. І той, хто усвідомив повторюваність світу – стає в ньому найсамотнішим, осердям еротичної пустелі, яка росте і надимається...

В порожнечі світло світить, і вона таки обійняла його. Саме криза тотемізму призвела до розщеплення “отця” на сина-духа, до відходу від досягнутого розуміння, що жертва, цілопалень пахощі любі,– цілісний процес, насолода Абсолютної Особи, що міняє власні маски й личини. Психологія повинна ще чимало вдосконалюватись, зрештою, як і всяка інша наука. Потрібен певний смак і особлива його свіжість, щоб пізнати вишукані прикмети справжнього набору повтореня, крос-арту – ту Перервність, що виявляє власну позаемпіричну цілісність, на карнавальному хресті, щоб “отець”, при ближчому розгляді, виявився матір’ю якогось “Едіпа”, і тепер ефемерне тіло його (її) розтягують між собою православні й католики. В окремому духові-посередникові, від кого б там він не виходив, вже нема потреби, в оргіастичному припадку Савла Слово співпадає зі своїм Світлом – це співпадання завжди теперішнє і миттєве, воно і є всеобіймаючий Дух, що відкидає все плинне.

Це була велика мета, забиття при дорозі в Дамаск, з якої Павло поспішив зробити свій травестійний художній засіб, рімейк Адоніса, і елітарну ірраціональну інтуїцію звів до дурості власної проповіді. І досі ніхто не здогадався, що перенесення внутрішнього екскреторно-статевого циклу цілісності та розщеплення назовні, на принесене в жертву божество, передбачає і зворотній потік – коли цілісне, “воскресаюче” божество повертається і поглинає всіх любителів його “плоті і крові”. Це була інформаційна модель пам’яті про досвід Особи, яка колись торкнулась 2-х рівнів абсолютного знання і об’єднала їх – і зрозуміти і розгадати цю небезневинну загадку і пастку спроможна лише та ж сама невипадкова Особа, до якої і звернений цей ритуал, сигнал і месинджер відчуття вічності.

Абсолютне повернення передбачає свій абсолютно інваріантний центр симетрії, Світло-Слово, що поглинає і поєднує всі існуючі трансфігурації і тіла, щодо якого все мусить повторюватись і обертатись вічно. Адже йшлося не про якийсь там сільськогосподарсько-діонісійський цикл, а про мітологічну вищу тотожність любові та смерті – розщеплення, руйнування і очищення Цілісності, йшлося про екскреторно-статеве розчепірене коло відродження і повернення зі смерті до цілого почуттєвого. І спокуса інших власною жертвою ще не означає їхнього “викуплення”, радше навпаки. Але так вже повелося після Павла, що ніхто краще не розбирається в “сіянні”, вирощуванні та збиранні зерна пшеничного, а особливо в прополюванні, ніж міський плебс, що охоче пристає на всяку дурість проповіді, тобто примітивності інтерпретації. Зрештою, “син”, прихід якого якраз і означає усунення всіх щаблів,– їм найменше потрібен.

Саме мислення є ритуально-мнемонічним процесом, всередині якого нема нічого постійного, воно є захоплюючим і поглинаючим простір процесом, у пошуку свого сяючого ядра, зупинки вічної самості обертання. Коли б не було пам’яті – не було б мислення, не буде мислення – не буде і майбутнього, в просторі якого воно могло б розвиватись, тобто мислення завжди ритуальне і розвиває само для себе власний ігровий простір, покладає його попереду себе як загадку і ритуал – який вирішує і розгадує. І саме звідси походить ілюзія остаточного, апокаліптичного вирішення і розгадки – від небажання творити самостійно.

Але була запропонована справжня гра, і як доказ – відгомін знання цілісності процесу присутній на всіх етапах цього великого самоповернення. І лише стани миттєвого осяяння, їх глибинні символи, в яких кінець випереджує початок, служать єдиним і незаперечним божественним (позалюдським) доказом вічного повернення і кружляння всього сущого. Хоча нібито ніхто не просив, щоб Він нас всіх пізнав і возлюбив, і ми тепер вічно наздоганяєм його вислизаюче тіло і світло, його тугу за небуттям і самотністю. І ніхто більше не зрозуміє, як це можна було називати себе покинутим і забутим “отцем”, адже це теперішнє настільки справжнє і реальне, настільки воно ритуальне. Його поза ритуальністю просто немає.

Будь-який шматок цієї дійсності – ритуальний, і може стати рисою переходу на інший щабель. І, зрештою, що є повсякчас смерть, як не малокваліфікований стрибок з одного щабля на інший, але психологія зробить ці стрибки професійнішими...

Є універсальні символи, які пронизують багато щаблів буття. І для того, хто вже нічого не прагне, зникають зовнішні предмети і виявляється тотальний прихований зв’язок між ними, і залишається смак пізнавати прикмети вічного повернення визначених пір цілісного досвіду. Це як постійна осінь, її теплий, глибокий і прозорий початок,– тоді світ, що так довго накопичувавсь і визрівав, приноситься в осінню жертву, і очищена плоть зливається зі Словом і відгуком Вищого Володаря, що огортає і включає світ в себе, в особливому тремкому повітрі.

Мистецтву давно слід повернути його позалюдську есхатологічну сутність, торкнутись вичовганих берегів, як і заповів Той найбільший карнавалізатор власної плоті. На таку жертву (хулу) власного тіла був спроможний лише вищий правитель світу, що вступив до нього і керує ним зсередини. Його жертва – це не покора, це виклик і зневага до всього, що було поза його автоеротичною любов’ю. І для того, щоб оволодіти, стати собою, не можна було себе не знищити.

Треба вилучити біологічну людську істоту з надуманого самодостатнього “природнього” часу; адже реальний тут лише набір дискретно-есхатологічних станів осяяння семантичних щаблів, які мають цілком конкретні адреси – від Будга-Гая і Гетсиманського саду, до гори Хира, що біля Мекки – ритуально-мнемонічні акти центрально-світової темпоральності. Все інше – механічно наповнююче, що надимає і розносить падло речевистого світу. І лише релігійні війни якось ще усувають звичне беззаконня жеручої потолочі, і тому ніде так не тужать за ласкою гри зі смертю, як у священному воїнстві, і їх посилають сюди, вирядивши в багряну розкіш, щоб наблизились і почули шум і клекіт порогів при витоку річки найдовшої, щоб звідали пронизуючої самотності...

Настав день приходу Звіра, через кожних 500 років розставлені позалюдські ритуальні віхи і пастки, для осягнення вислизаючого автоматичного Ніщо, щоб не забутись і пригадати себе – коли знову будемо проходити цим самим місцем. Хоча насправді це була не ріка і не дорога, це повернення додому, до початку, що є кінець, де забути означає знайти, це потік зішестя духу подорожнього, в якому вогонь і вода стануть нарешті єдині. І ми раз і назавжди ставимо нашу віху, обравши це місце, і поза нашим воїнством нема спасіння і очищення...

Вистава загалом варта того, аби її додивитись до кінця, але зовнішній трансфігурації повинна передувати безумовна внутрішня переробка тілесного чоловіка, – щоб зробити наступник крок, треба використати цю сходину, тонку людську плівку і оболонку, її зникаючий слід в осінньому повітрі, в блаженному барабанному успінні смаглявих ребер, адже ніхто вже нікого не захистить від Того, Хто один володіє гулкими східцями, по яких до нього і підноситься наш дух, в день, що настане і триватиме вічність: День гніву...

Це цілісність Його жертви самому собі, бо Він тут, виявляється, уже був – коли беззаконня в черговий раз разхитало основи. І ось знову повертається до свого витоку, щоб очистити його і не залишити вже ніяких слідів, в день, коли Він стане нарешті Світлом і Словом водночас, як цілісність жертви собі, вмістивши і “духа”, і “сина”, й “отця”... Бо Слово, відповідь на поклик, завжди є повтором давно сказаного... Це і є “царство небесне” всередині всього... Найпростіший, “найубогіший” дух Його повторення...

Кінець вистави означатиме зіткнення двох чи більше трансцендентних рівнів, які Він зауважив, двох чи більше світів зі своїми ритуальними осердями. Ці зіткнення (крос) можна планувати, підбираючи релігії, культури. Ігрове зіткнення їхнього завихрення, з-поміж яких середземноморське було досить локальним – зіткнення і синтез чоловічого і жіночно-хлоп’ячого начал. Так насправді показував на власному прикладі той дивний Мистець, чий пошук “отця” був радше інтроспективним, ніж зверненим до когось поза собою. І тим більший вплив це мало, хоча напевно Його не так вже й обходили учні, послідовники, віддалені аберрації і спотворення ним випущеного Світла. На те й вона пітьма, щоб поглинати світло. І Його виняткова гіперестезія, загострене відчуття всіх тих зовнішніх жадібних і похапливих доторків свідчать якраз про внутрішність, іманентність відкритого ним “царства” жертовного цілісного автоеротичного світла. Але потреба “апокаліпсису” стає все нагальнішою із глобальним зіткненням культур, є симптомом зіткнення...

Павло знав театр, і в його інтерпретації по своїй суті автогенна спроба заклясти рок вийшла за межі регіонального театру. І задля гри існуючій культурі західного пасивного перемелювання слід підкинути новий виток релігійно-містичного розвитку. Лише реконструйована релігія цілісності може їй завдати контрудару і запропонувати всім учасникам гри очищення есхатологічне і досягнення нерухомого, центрального пункту світу, з якого нікуди вже більше не треба буде ходити – в пошуках пригоди. Ритуально-циклічна біологія плоті стане субстратом медіальної пострелігії Цілісності, що виявляє точку перетину космічної позачасовості з цим невипадковим часом – в священних місцях осяянь, де посвячені ритуально значать своє повторення, свідчення своєї невипадкової присутності і причетності до вічної місії повернення до глибин самого осердя.

Присутність тут стане єдиносущна з присутністю абсолютного всепронизуючого Світла, організовуючого космічний лад і всі діянння в ньому. Бо Світло-Слово нікуди не зникало. Воно було спочатку, єдине, поза межами будь-яких суперечностей, за межею дня і ночі, добра-зла, потойбічного і явленого. Воно було на початку, і світ через нього постав, і Воно всім, що Його прийняли, дало імення Своє, від якого нікуди не дітись, і ніхто з непосвячених Його бачити й чути не може. І перший, творчий дуалізм Світла-Слова є розгортанням світу, його щаблів, серій еманацій та іпостасей Єдиного особового, що віднаходить себе на вершині в Самоназві. Всяка свідомість – це щомиті самоназивання, ритуально-мнемонічна пастка, чергування світла і слова, доки це повторення не повернеться до витоку Світла, що прийшло звільнити світ від пітьми, охопити його цілісність в поверненні і поєднанні всієї чуттєвості власної самотності, звільненої нарешті від гріха існування “інших”.

Опанувати Закон Повторення – стати його осердям, і цей центр є потаємне сховище справді особистісної, тобто неповторної риси світу, повернення до якої і складало цивілізаційні страждання і насолоду, прагнення подолати всяку відщепленість від Цілого. Повернення до Першовитоку неможливе було без творчого первиного дуалізму Світла-Слова (того, що прибрало вираз спокуси й гріха!), і відповідного розгортання світу, його щаблів іпостасей Єдиного. Всередині здається, що щось вибирають, але основний фактор Його організації: полярність, диференціація двох полюсів – верхівочного і базального. На поверхні круглого космічного яйця-зародка виникла та почуттєва перша хорда, захована, інвагінована потім всередину. І тут зникає проблема “апокаліпсису” і “отця”, вона двоєдина.

Звичайно, це буде грандіозне і безпрецедентне жертвопринесення. З нього постане, вже постає, новітня суперрелігія, яка затьмарить і поглине всі попередні, досить наївні нав’язливі ритуали, спроби зачепитись за велетенську механічно-повторювану вічність, або принаймні антропоморфізувати її. І лише сліпий не побачить наскрізної тотожності Будди і Христа: усунення двоякості вибору.

Виснаження почуттів, пригнічення і сум за “загубленим життям” (чи мільйонами життів),– найменше, що сприяє постанню правдивої пострелігії. Подібна чуттєвість зумовлена лінійно-амбівалентним, маніхейським світобаченням і почуванням, яке нічого не знає про вічне Повторення всього сущого, в якому ніколи ніхто не припиняє свого існування, бо Свідомість Повторення непідвладна руйнуванню, вона сама є нищенням і постанням всього, вона вже поза рядом. Те, що пронизує все – непідвладне руйнуванню, бо всяке руйнування – це рубіж, смерть і вимір чогось, але який вимір можна застосувати до абсолютного повторення? Воно найстаріше й існує до всякого народження і смерті. Велика Дискретність Чергування, розбурхана Порожнеча Повторення поширилась, доки не захопила в свій простір перше сім’я свідомості власного Повторення і порівняння, стала першим насінням думки, що потягнуло за собою всякий поділ і чуттєву двоякість. І щоб говорити про цей Зародок, треба до нього повернутись – туди, до того місця, де немає чуттів, де зникає поділ і всяка двоякість, і ми по щаблях повертаємось до чуття Єдиного. Там сяюче осердя, пробите збоку, дихає і підносить, розбурхує власний простір згори донизу, знизу догори.

Це Цілісне – індивідуальна риса повторення, її набір можна лише безмежно множити, хоча вона вічно залишається тією ж самою, незмінною і нерухомою, як центр і осердя всякого повторення, множення і розбурхування світу. Ця риса присутня скрізь, до неї можна наближатись і від неї віддалятись, і кожне окреме життя – це спроба віддалитись, рефлексія Цілого, що неминуче провалюється в неявлене, надчуттєве, в “смерть” – до нової зустрічі. І знаючи цю рису – чи буде хтось сумувати за використаним тілом, особливо, коли його цілісна запашна свіжість стала старим висхлим ганчір’ям, зачепленим на колові? Але це ще не означає, що нова вдяганка буде кращою чи остаточною. Нудота повторення і є тим знанням, якого всі уникають, намагаючись якнайглибше від нього заховатись в “нову” – ще старішу оболонку. І кожне втрачене пережиття чи варте якогось особливого жалю перед лицем впізнавання чогось старого і звичного, старшого од усього світу; і після ночі осені – знову весняне цвірінькання, невидиме і незбагненне, якого всі чекають і бояться, насправді дуже старе і знайоме, як нудота кружляння, впізнавання повторення, і чим раніше воно наступає, тим вищої цілісності самого себе під час переходу осягаєш. Відвертаючи чуттєвість від мізерних винагород і насолод, по щаблях і хвилях чуттєвостей підносячись і падаючи, кажеш наприкінці, розглядаючи свою вже зужиту сходинку – оце воно і було, життя? Хоча насправді сходинок – безліч, і ніхто ні на мить не може зіскочити зі свого щабля, щоб збоку крадькома оглянути всю драбину, карусель чуттєвих насолод присутностей.

Але, буває, під час самого переходу, тобто “смерті”, якщо дві чи більше істоти пов’язані якоюсь спільною, вищою від них місією, то та, яка залишається на цьому щаблі – фізично може відчути і отримати на віддалі рапорт, сигнал переходу партнера по грі на вищий щабель. Ці кореспонденції, “шум п’ятдесятниці”, нічого спільного не мають зі всякими “біополями” вульгарної контагіозної магії, це трансцендентно-ритуальні канали, прочищені і замкнені миттєвим коротким замиканням-повторенням, непередбаченою зустріччю і пересіченням різних щаблів надлюдської дитинної свідомості, солодкою печерою інверсії засипання.

Це ритуальний зворотній зв’язок із центром абсолютної Гри, яка однаково пронизує всі щаблі, огортає необхідність всіх істот і їхніх мерехтливих існувань, хоча проявляється безпосередньо лише обраним і невипадковим, саме на цьому етапі, учасникам, які і творять ігрову групу. Все підпорядковане колообігові повернення до сяючого Першовитоку, – і віддаленню від нього. І той, хто прагне і шукає Першопочатку-Отця, досягши Його, стовбура-фалоса, в оточенні аплодуючих глядачів бачить себе скрізь, і все в собі – і ніколи не втрачає себе. Він пронизує і знає всі щаблі повернення до себе. Це центр Його періодичної і строго ритуальної з’яви. Сам час зупиняється в осерді гри, це стан блаженного повторення і відсутності майбутнього, або, послуговуючись вже традиційною знаковою системою – “царство небесне”, впізнавання Своєї особистісної, чоловічої риси в усьому, повторення, що виявляє свою осяйну блаженну безодню світла на самотньому хресті самокалічення, саморозщеплення...

Енергія особистісного повторення-повернення містить в собі всіх істот, є лоном і джерелом їхнього народження, і лише непідвладна знищенню особистісна природа може їх вмістити і при потребі видалити назовні,– об’єднавши в єдине ціле гри повернення, надавши сенс “пришестя” до Себе пітьмі зовнішній. І осяйне чергування проявленого і непроявленого охоплює “вічність” і кожну її мить,– як священний відгомін великої цілісної Перервності: чергування Світла і його Слова. Все повторюване вміщається в ньому, саме ж Світло-Слово завжди залишається зовні щодо всього, що стає на шлях повторних народжень і смерті,– вислизаюче сліпуче Світло-Слово само про себе свідчить: до наступного циклу космічного повторення, який автоматично знову всіх зачерпує і поглинає; і нема істини вищої, і жодної надії на дезертирство, всяка втеча означатиме повернення... Єдина винагорода – спазми сміху, вже задихаючись, тримаючись за правий бік, підсумок порівняння набору різних щаблів Єдиного, сумісна його робота, фрикції, механічний скрегіт зчеплених трибків, з-за яких визирає нарешті особистісне: адже що може бути смішнішим і непристойнішим, потворним від зустрічі із Всевишнім, його обережним, “батьківським” натяком на свою присутність... Кореспонденція між щаблями гумористична, вже два найближчі щаблі відносяться один до одного, як мавпа до людини, і щоб виносити інформацію про “отця” з одного гуморального рівня на інший, потрібні різні мистецькі прийоми, оригінальні штучки і “ужимки”, корчі неповторного “каттінгу”, натяки на спільну глибину, на зворотний зв’язок єдиної системи, без обов’язкової його демонстрації самому собі... В кожному разі повернешся багатшим, ніж був спочатку, якщо не помреш від інверсії під час зустрічі із кенгуру білінгвізму реготу... Це остання пастка опозиції перед автосексуальним цілісним злиттям і найбільша загроза, не-я стає твоїм особистісним досягненням, брама для тебе. Бо кожен твір крос-кіт-арту – це ритуальний месидж, який висувається вперед, туди, де нас ще нема. І тоді, після успішної філології – добротний жовтавий дім, щоб досягши споду води і газгідрату, кристалів в синапсах, де плесо ріки плине ривками – червоно! – народитись з вогняного духу розщеплення. Зіткнення семантичних дискурсів долає автоматизм сприймання, вибиває подорожнього з колії і показує саму колію – тотально організовуючий будь-який матеріал деспотизм Повторення і симетрії. Безумовно, такий підхід додасть ще певної стереоскопічності контексту нашого подальшого дослідження нейропсихології ритуалів, інструментарію “Я”, яке відмовляється обертатись навколо чужих цінностей, веретеном між колін Ананке. Але занепад компетенції філології стає все більш очевидним – наспіла доба епічної фізіології.

 

VI

Сознание при специальных условиях сосредоточения, с применением ритуалопродуктивных, открывающих “внутреннее пространство” психотомиметиков, претерпевает ряд своеобразных изменений. Медитирующим в первую очередь отмечается феномен “возвращения” – время, его течение приобретает дискретный характер и начинает вычленяться единая, ведущая черта “возвращения”. Происходит переход общего инвариантного восприятия окружающего мира к обостренной чувственной конкретизации отдельних черт действительности, воображение пытается интерпретировать “всю” действительность, усматривая тотальную связь между ее самыми незначительными проявлениями, стремится весь опыт, накопленный в памяти, свести к единой всеохватывающей вневременной черте.

Эти актуализированные элементы расчлененного реального стают застывшим свидетельством изменения его образа, то есть времени, аспект которого направлен уже в противоположную сторону,– и тогда исчезает потенциальное “будущее”. Погруженное в интроспекцию сознание проникается подозрением, что это состояние, “трип”, более истинно относительно обыденного бытия и начинает остерегаться этого всеохватывающего, все увеличивающегося знания, которое возвращается к некоему единому чувству, высшей форме всех прочих форм, поглощения всех ступеней рефлексии единым циклом.

Конкретизация времени сопровождается осознанием того, что эта единственная истинная интроспекция есть не что иное, как возвращение в свое глубокое прошлое, которое появилось вначале как элементарная черта сознательной жизни – ритуальное повторение. Сознание, которое присутствует при этой встрече своих различных пластов, фиксирует вибрирующий отзвук прошлого в настоящем: этот инстинкт ритмических отношений очень древний и охватывает весь опыт и является состоянием интимного эготизма, погружения в себя, что отдаленно напоминает засыпание.

Течение времени начинает дробится со все нарастающим характерным шумом, шум этот, все возрастающее повторение дискретности подхватывает окружающие звуки, еще проникающие в сознание интроспекта, с лишенным всякого смысла окончанием “еньк-аум”, и эта флексия все глубже внутренне проникает, она свидетельствует о своей важности, своей дискретности, которая высвобождается – механическая и в тоже время эмоциональная, достигая таких глубин памяти, что настороженное, еще сохраняющееся сознание подхватывает и присоединяет к себе самые ранние похожие состояния, когда оно находилось в подобных экстремальных условиях.

Память хранит все отдельные, наслоившиеся составные чувства Повторения и Возвращения, которое предшествует каждой преэсхатологической ситуации. Возвращение происходит путем последовательного узнавания и снятия этих наслоений с главной черты возвращения – отзвука Слова, в котором ретроспективно разворачивается жизнь индивида, при этом используются сперва дистальные, более поздние звенья перцептивного опыта.

В вибрации незатухающего повторения отзвук “еньк-аум” является доминантным и структурно нанизывает на себя остальные признаки возвращения. От его диапазона зависит опыт индивида, его преэсхатологическая глубина. Сознание, которое оставляет материальную оболочку, возвращаясь на свои древние ступени,– имеет дискретное строение. И, учитывая, что опыт самопознания накапливается, наслаивается квантами, присоединяется все новыми порциями впечатлений, нужно согласиться, что организм – это всего лишь объективированное, пойманное в оболочку знание, пересечение нескольких уровней информации и смерть его – это своеобразный скачок на качественно отличный уровень рефлексии, переход. И сакральный слог “еньк-аум”, средоточие истины, действительно является той чертой, которая в нас остается неизменной при каждом развоплощении.

Заинтересованность собственной природой сопровождается страхом этого знания, чувство это амбивалентно, оно предостерегает, что когда последняя черта сознания интроспекта в этом преэсхатологическом аффекте коснется своей самой первой черты – которая и позвала к этой жизни, запрограммировала это присутствие здесь – то цикл, громадное звено преэсхатологических впечатлений сомкнется... Запас этих впечатлений небеспредельный, с каждым разом “я” все глубже возвращается к себе, к своей истинной сущности. Аудитивное выявление “еньк-аум” свидетельствует о пути сознания, которое с концептуального возвращается к пралогическому чувственно-синкретическому аспекту веры в тотальную связь всего сущего, где нет места случайности. И это возвращение происходит посредством Слова, которое является наиболее яркой демонстрацией амбивалентности механического и живого, неразрывно связанных в организме – этой машине сознания.

Знание Слова враждебно временному “я” и было скрыто в сложном, многослойном ритуале, а догадка о тождественности настоящего и прошлого выявляет отсутствие будущего – Закон Повторения.

Отзвук Слова – “еньк-аум” объединяет присутствие живого и его физиологическую подкладку в одном жертвенном акте – дыхании. И чем ниже организация живого, тем скромнее его ритуал и его чувственное разрешение. Насыщение сродни дыханию, ритуальная актуализация этих физиологических процессов не случайна – таким образом происходит вначале не всеми осознанная сакрализация своего тела, его жизнедеятельности, которая имеет жертвенную природу. Вычленяется и становится довлеющим над преходящим телом сам метафизический принцип бытия – жертвоприношение, этот принцип пронизывает временное тело, без него оно – ненужная да и невозможная оболочка. А возвращение этого знания происходит в Слове – идеальном и невоплощенном. Слово, заклинание, отделяется от бренного, его производящего тела. Слово предшествовало телу, и во время первого преэсхатологического аффекта – рождения, было отображено и запечатлено в мозгу с первым вдохом,– и последним выдохом, началом жизни как жертвоприношения надличностному Абсолюту, Закону.

При дальнейшем углублении интроспекции Слово само начнет высвобождаться, становясь пространственным воплощением того, что мы обычно называем “временем”, собственно, это будет конец времени отдельного конкретного индивида. Через это состояние, когда универсальность принципа Повторения приобретает бесконечный вес и чрезвычайно актуализируется, невозможно пройти обыденному сознанию, происходит возвращение на пройденные, забытые круги своего развития, происходит как бы детское беззащитное подчинение этому вновь открытому в себе принципу. Наружу, вовне из этих вспышек преэсхатологических ситуаций-путешествий знание выносится как единое целое, с каждым разом все большее, поскольку оно к себе ритуально присоединяет все предыдущие аффекты – в силу закона Повторения, который себя таким образом манифестирует. Знание довлеющей над всем реальности и вечности ритуального Повторения вызывает смешанное чувство страха и восторга, предчувствие приближения к осознанию текучести самого бытия, его остановки.

Однако временное “я”, уровень которого у всех разный, не заинтересовано в этом самопознании, поскольку оно, открывая высший принцип, нивелирует его, демонстрируя источник этого комплекса знания, который является действительной, а не преходящей Личностью. Появление этой Абсолютной личности – главная угроза всякой отдельной экзистенции, оно обозначает конец диссоциации всех отдельных экзистенциональных оттенков единой его доселе безличностной черты, уже известной нам как феномен “еньк-аум”. Но, именно в этом состоянии, когда исчезает, деформируется однонаправленность и необратимость времени, обусловленная ассиметрией причинно-следственных связей,– происходит ритуальное отождествление самого себя с источником этой асимметрии – “слияние”, с Вечной, Великой Сияющей Самостью. Таким образом свойства аудитивного импульса, направленного на интригующую Дискретность-Повторяемость и свойства самой вспыхивающей дискретности совпадают, происходит аномальная актуализация повторяемых условий наблюдения – так называемая “ультрапарадоксальная” фаза затухающего сознания, сохраняемого где-то на предпоследнем уровне структурно еще симметричных, способных к отображению импульсов извне участков мозга, где и происходит спонтанное “припоминание” забытых преэсхатологических ситуаций. Безусловно, такая связанность всех элементов в глубинной их согласованности и сосредоточенности, является эстетическим чувством, целостно структуралистским, ритуальным.

Хотя присутствие какого-то высшего начала, принципа внутри нас, вскрытое путем интроспекции, не обязательно приводит к какой-либо религиозной интерпретации этого феномена. Тем более, что не только психотехника наркоанализа способствует обнаружению этого внутреннего наблюдателя, сверх-Я, или, более точно, – не-Я. Многие открывали в себе это пространство, безличностную пустоту на первом этапе созерцания, но не все вселяют в него “личность” подходящего божества, более того, известна религия, которая сделала культ из самой этой открытой пустоты. Хотя открытая пустота растет, облекаясь личностно.

Пространство и время индивида условно разделены и довольно тесно связаны с его зрением и слухом, но более всего с глобальной характеристикой мира – гравитацией. О том, что зрение и слух являются более поздними чувственными характеристиками пространства-времени, свидетельствуют известные состояния “падения” во время перехода к глубокому сну, когда чисто внутреннее пространство, лишенное внешней сенсорной активации, заполняется древней проприоцептивной чувствительностью. И этот “окулис спирити” видит то внутреннее пространство, которое когда-то в главном постнатальном аффекте было спроецировано на ротовую полость новорожденного. Дискретное разделение чувств, их развитие, предполагает единый, их объединяющий источник, источник времени и его пространства. Чувства и время-пространство немыслимы одно без другого, мир рождается всякий раз в то мгновение, когда в нем открывается глаз, и этот первый реликтовый “глаз” не столько видел, как ощущал прикосновения, ощущал свой собственный вес, изменения среды, и, следовательно, мог уже построить свою пространственную, пусть и примитивную систему отсчета, яйцо “эго”, и вскрыть угрозу его целостности.

Чувствительность структур лабиринтного аппарата внутреннего уха – это та, захваченная на низших ступенях развития нервной системы характеристика внешнего мира, хронометрическая осцилляция, которая в последующем и стала отправным эталоном для пространственно-чувственной экспансии. Тонические лабиринтные рефлексы шейных мышц во время потери равновесия – это и обычная реакция на отсутствие ориентации психической, как и напряжение жевательных мышц, платизмы – древняя реакция страха – повышает уровень ретикулярной активности ствола мозга через посредство коллатеральных проприоцептивных путей.

У новорожденного вследствие недостаточной миелинизации слухового нерва возникает совместная работа слухового и лабиринтного аппаратов, и внутреннее чувство тяготения и давления внешней среды выявляют свое совместное действие онтологически. Этот сверхсильный раздражитель вызывает боль и гасится, устраняется криком, который ограничивает поток внешних колебаний и инициирует дыхание. Через ретикулярную систему обратной афферентации контролируется аккустический вход, ретикулярная формация ствола мозга ответственна за состояние неспецифических восприятий, и здесь становится заметной обратная связь – рет. формация становится в определенной степени зависима от сенсорного влияния неспецифических внутренних колебаний, которые ограничивают ее активирующее действие на кору мозга. И белый шум, сакральный отзвук внутреннего нашего сияющего Слова “еньк-аум” – которым сопровождаются всякий раз вышеупомянутые лабиринтные рефлексы – отзвук перехода форм, модальностей чувств. Это наиболее короткая замкнутая пространственно-временная связь, материальная черта круга перехода, которая пронизывает множество всех модальностей и максимально возрастает от “случайной” синестезии – до бессознательного дискретного чередования Двух Начал – тотальной анестезии...

И именно в первом аффекте – гипоксии рождения – ихнее влияние непосредственно возбуждает автоматизм дыхательного центра, сосудосуживающего и центра тормозящих серце волокон блуждающего нерва. Автоматическое течение дыхания с первым вдохом новорожденного прячет в глубокой амнезии этот переход чувствительности. В аффекте рождения первый вдох обнажает скрытый круг реверберации, выявляет, что болезненное изменение внешнего давления имеет внутреннее происхождение. Тогда также вестибулярная стимуляция меняет характер активности в структурах головного мозга и этот переход, условно говоря “преобразование” гравитационной энергии в електромагнитную, является переломом, осью симметрии отображения внутренних феноменов вовне, в органы чувств. В ежедневных сновидениях обычным становится обратное угасание дистантной чувствительности и ретикулярное высвобождение чувствительности перивентрикальных структур, и в первую очередь амигдалы, гипофиза, который развился из тех же структур зародышевого мозга, что и глаза, и активность которого зависит и тесно взаимосвязана с половыми импульсами. Эти структуры – не анатомический коррелят психических процессов, это только часть необходимого количества звеньев иерархии для довершения чувства Возвращения, более-менее замаскированного сексуальными символами. И эти символы, что любопытно, отображают филоонтогенетическую, во время рождения происходящую смену среды присутствия, и это невозможно было бы без раннего, в эмбриогенезе формирования и функционирования вестибулярного аппарата, который способствует установлению связей с внешней средой, привязывает сознание индивида к трёхмерному пространству, руководит статическим, а также динамическим равновесием тела, регулируя сокращение скелетных мышц, конечно, опосредствованно. Еще до рождения по миелинизированных проводящих путях продолговатого мозга осуществляется связь с вестибулярным аппаратом, дальнейшее прохождение импульса по этим путям становится стимулом их развития и интеграции деятельности ствола и коры мозга. Это, наверное, первое пространство перемещения и отображения нашего сознания вообще. И мы настолько привыкли к вестибулярной активности, отождествили ее с “собой”, что не понимаем и не замечаем, что именно она – первый и главный стержень бодрствующего и всякого другого сознания, конструирования представляемого образа.

Понимание всего этого поможет обратить внимание на ритуал – древнюю форму влияния на загадочные связи отдельной личности и мистического Абсолюта. Может быть, как раз наука позволит рассматривать эмпирически открытый рефлекс “еньк-аум” как неосознанную и поэтому ритуальную обратную связь, которая обеспечивает стабильность и гомеостаз живой системы. “Еньк-аум” – это синестическая флуктуация, результат интерференции, суммации вторичных волн модальностей чувств, тот информационный фон. который выявляет глубину воспринимающей системы, сигнализируя о последующем переходе и ее разрушении, которого является предвосхищающим, упреждающим отображением. “Я” защищается от “супер-Эго” внутри себя, потому, что оно знает будущее.

Возможно эпифиз, или другая структура – является тем внутренним “глазом”, который, образно говоря, смотрит уже назад, и, возможно, является одной из последних непарных рудиментарных инстанций узнавания на этом уровне забытого филоонтогенетического прошлого. В этом пространстве происходит формирование глубинных ритуальных, архетипных состояний и символов – вокруг повторения раздражения, которое и предшествует всякий раз истинной и единственной витальной опасности. Знание о таком эсхатологическом раздражителе выносится из предыдущей жизни и является свидетельством, отзвуком ее неистинности, стержнем, вокруг которого развивается система защитных действий против неминуемого механического возвращения.

Так изменение витальной среды, рождение или переход с воды на поверхность, первый вдох того существа, с которым нас сегодня объединяют лишь симметрические признаки, четырехлапость, две ноздри и т.п., сохраняется как ритуальное зевание, жаберный филоонтогенетический рефлекс, который включает в себя память целых филогенетических периодов, сотен миллионов лет, включает в себя вертикальную зеркальную память многих фил, от приматов, млекопитающих, пресмыкающихся, земноводных – до рыб и далее. Так единая система, древо, защищается против разрушительного случая, используя его себе на пользу, для отбора лучших, а лучшие не бывают случайными.

Случайных, “патологически” фиксированных связей не бывает, замечание повторения явлений окружающего в состоянии неподвижного его созерцания вызывает подозрение, что исходные феномены чувств являются внутренними. Так, зевание – филоонтогенетическая древняя форма глотательного дыхания, сопровождается белым шумом, и в парадоксальной гипноидной фазе этот слабый раздражитель становится доминантным, выявляя через резонансные свойства рецепторного аппарата слухового анализатора встречу проприоцептивных колебаний и вестибулярной активности. Выявление цикла реверберации во всех наличных и скрытых чувственных модальностях, замечание повторения одного и того же раздражителя в разных чувствах, составляет мгновенную феноменологию дискретного течения самого времени в совсем новом эйфорическом чувстве, которое никак не может быть случайным или бессмысленым. Возможно, это вещает из органических глубин ствола системы само ее дискретное, мерцающее Сверхсознание, эти палеоотголоски перекликаются с нашей будущей сверхчеловеческой трансформацией Единого Сознания...

 

VII

Еньк’аум – радіальний стрижень занурення в систему всіх центрів, з яких постійно вислизає в сяганні крайнього ультрасинестетичного центру. Це всепроймаюча свідомість, що творить конкретні ритуально-мнемонічні місця, де сама себе собі являє. Це – розряд між щаблів і відгомін їх переходу, це вісь, яка залишається незмінною при всіх переходах багатьох щаблів Єдиної Свідомості. Самосвідомість і самозбереження, замикання власного кола чуттєвості – речі тотожні, і виявляється, що це невипадково саме під час афекту страху, вітальної загрози, гніву, коли одночасне функціонування дзеркальних симпатичної і парасимпатичної нервових систем радше нагадує їх зіткнення. Різноманітні симпатичні вегетативні реакції афекту страху гальмуються парасимпатичне, із судиннозвужуючого центру і центру гальмуючих серцеву діяльність волокон блукаючого нерва. Під час афекту симпатично зумовлений адреногенний вплив на хеморецептори синокаротидної зони, міжсонного параганглія, збуджує паралельно аферентні сигнали до середнього вуха, язика і продовгуватого мозку в волокнах язико-глоточного нерва. Оскільки рухальні ядра язико-глоточного нерва є спільними для блукаючого і розташовані в ретикулярній формації, то тим же шляхом повертається і вагусний імпульс, сягаючи горлянки, слинної і слізної залоз, сонного сплетіння і цілком відчутно – сонячного сплетіння, водночас паралельно відбувається еферентна стимуляція стапедіального м’яза. Цей умовний зв’язок зберігається і надалі, при скороченні мімічних, жувальних м’язів і платізми, через еферентні шляхи кори головного мозку, що безпосередньо інервує скелетні м’язи голови і шиї, відбувається вища, хоча і несвідома регуляція, що упереджує надпродукцію адреналіну й норадреналіну структурами, які знаходяться під контролем симпатичної нервової системи і чия функція пригнічується з бульбарного вегетативного центру. Можливим це стає завдяки штучному зв’язку соматичної екстероцепції з вегетативною інтероцепцією. Подібний унікальний антистресовий умовний рефлекс є запобіжним щодо безумовного пароксизмального автоматизму нижчих структур: надсерцевого параганглія, серця, котрому властива набагато тісніша адренохолінергічна інтегральна функція ніж міжсонному параганглію. Зворотній цей зв’язок забезпечують анастомози блукаючого нерва з язико-глоточним.

Таким чином функція симпатичної системи, гангліозні клітини якої знаходяться в торако-люмбальному відділі спинного мозку, стає підвладною свідомому контролю і керуванню з боку головного мозку, власне, його аналітичних центрів. Це рефлекторне коло є позаспінальним гальмівним рефлексом, що допомогає запобігти вагусосимпатичним пароксизмам й насамперед дифузній симпатичній активності, властивій для розлитого афекту з його серцебиттям, скороченням піломоторів, звуженням дрібних артерій шкіри і мозку. Відкритий, зауважений нами рефлекс запобігає ескалації гуморальних складових стресу і є свідченням особливої пластичності організму, коли його безумовно діючі вегетативні структури через посередність “випадково” зауваженого, несвідомо відкритого рефлекторного зв’язку вегетативних реакцій з певними синестетичними виявами, фоном, – отримують коригуючу дію кори головного мозку в обхід спінальної частини рефлекторної дуги. Реакція ця є миттєвою. Синестетичний “білий шум”, яким супроводжується афект страху, є своєрідним інформаційним і фізичним носієм зворотнього зв’язку – від кори до ретикулярної формації, що уможливлює блокаду активуючої діяльності рет. формації, її адренергічних елементів. Й оскільки в таламусі, колекторі неспецифічної чуттєвості, також представлена холінергічна система, то саме тут під час стримування афекту і відбувається адренхолінергічне зіткнення і розрядка, запобіжна інтимна локалізація афекту, який остаточно гаситься в рет. формації. Таким чином гіпоталамус уникає збудження і не підключає до стресу – при “фальстартах” – усю вегетативну систему і кору наднирок.

Напруження платізми, жувальних м’язів, механічне подразнення шийних вегетативних гангліїв, міостатичне скорочення стапедіального м’яза і “білий шум” є повсякчас неусвідомлюваною реакцією, механічним віддзеркаленням цього внутрішнього початку афекту, і тут цікавим є те, як сам організм несвідомо творить штучні зворотні інформаційно-рефлективні зв’язки – умовний дистресовий рефлекс, ще задовго до того, як цей фізіологічний відгомін фаз переходу свідомо сакралізується і актуалізується.

Оскільки рухальні ядра лицьового нерва залягають в ретикулярній формації і на них теж шириться, частково індукується збудження, то потім рефлекторне, запобіжне і неусвідомлюване збудження і скорочення платізми, жувальних м’язів вивільнює синестетичний вегетативний потік, що по слухових нервах досягає продовгуватого мозку і замикає внутрішнє коло, досягши кори, її звукомовного аналізатора. Участь останнього і зумовлює відому в контркультурі “містичну” актуалізацію й інтерпретацію нашого відгомону в афекті викриття внутрішньої фазової глибини, зіткнення симпатичної і парасимпатичної інервації, викликаної ЛСД-25 чи спеціальною психотехнікою без використання психотоміметиків.

Цей складний пропріоекстероцептивний зв’язок є повсякчас неусвідомлюваним замкненим рефлекторним колом, ритуальним цілісним захисним рефлексом, поверненням трансформованого синестетичного імпульсу туди, звідки він, по суті, вийшов. Периферичні сигнали підвищують поріг активності гіпоталамо-гіпофізарного комплексу, обходять його, і спрацьовує механізм зворотнього зв’язку і вся дзеркальна система приходить в рівновагу, не давши розвинутись сенсорній реакції. Загроза не-Я йде зсередини суб’єкта.

Тобто, є підстави вважати, що знання, інформація про справжній афект вже міститься в сприймаючій і реагуючій системі, що й дозволяє випереджувати й запобігати всім несправжнім, не вартим глибинної реакції подразникам.

Таким чином, через ретикулярну систему зворотньої аферентації відбувається депонтеціювання, розрядка афективних, повсякчас свідомо не контрольованих реакцій обох частин, щаблів, гілок вегетативної нервової системи – симпатичної і парасимпатичної, які є безпосереднім і найближчим втіленням тих Двох Начал, взаємопов’язаних і протидіючих, про які чимало вже сказано на початку нашого дослідження. Психотоміметики лише провокують штучне зіткнення цих двох взаємоврівноважуючих щаблів, дозволяючи таким чином тріщину й інтроспекцію Цілого, що стоїть за ними, в місці стику: глибинне не-Я, Ід, знання найбільшої танатичної загрози майбутнього усувається свідомістю його повторення – над-Я.

А щодо містичної передвизначеності і запрограмованості справжніх афектів, найбільшими з яких є народження і руйнування організму, то це проблема порівняльного дослідження ще більш об’ємного і несподіваного, хоча для більш-менш обізнаного дослідника мозок, його нейронні системи, що забезпечують свідомість, пам’ять і мислення, ніколи не будуть просто деталями якогось комп’ютера. За цією машиною ховається хтось Інший. І цей “Хтось” зовсім не зацікавлений у власній тривалій маніфестації чи штучній регресії до повсякчас надійно забутого і забороненого знання про передвизначеність і повторюваність зовнішніх подій і явищ. Досі ніхто не знає як його там звати, але перед ним тьмяніє вся ця тотальна суперпозиція двох космогонічних начал, в ньому вони зливаються. Про це неважко здогадатись, варто лише знову уявити собі: сліпуче обпікаюче світло стрімкого випадіння і народження, а потім, – заключна чорна кострубата поглинаюча воронка Слова, яка знову всотує, вбирає обважнілі і вібруючі тенета, щаблі наших почуттів, з усім налиплим уловом ягнячих вражень про зовнішній світ, – бо всяка гілка, яка не приносить доброго плоду, відсікається...

Лише афект, межова ситуація зіткнення і вибору відкриває простір нового всеобіймаючого циклу. Це той стан, в глибині якого Світло, як інтенція самопокладаючої свідомості, направленої завжди вище себе, і проминулий, ритуально заклятий світ, – отримують свою миттєву характеристику, і “Я” справді стає Світлом і Словом водночас. Відтак проста автоматична дія заклята, засвідчена аж чотири рази – для дзеркальної симетрії, як в п’єсах абсурду – оживає і стає антиакцією. Оргіастичною винагородою, як при найпопулярнішому статевому чоловічо-жіночому синестетичному живому зіткненні-пересіченні і викритті двох вегетативних начал.

Звільнення від афектів-страждань означає зупинку, відгомін сміху, відчуття округлої твердості фрикцій, осяйне розуміння їх повторюваності – щодо центру обертання всього сущого. І цей центр – потаємне сховище справді особистісної, тобто неповторної риси світу, повернення до якої і складало Історію вже відомих страждань і насолод, в долішньому садку і на пагорбі, прагнення подолати власну відщепленість від цілісного, повернутись у втрачений рай. Повернення до першовитоку неможливе було без творчого первинного дуалізму Світла-Слова, Вогню-Води, і відповідного розгортання світу, його щаблів іпостасей Єдиного, інваріантних пар Цілісної Дискретності, чия комплементарність, як ми з’ясували, безпосередньо відбита і втілена в стовбурі автономної нервової системи. В Ньому, деревоподібному, гравітаційна інерція стирчить первинною свідомістю, що підіймається з праокеану, відгомін розжареного розлупування і скреготливого розсування сяючого сріблястого яйця всякої наступної чуттєвості. Основний фактор його організації – полярність, наявність верху і низу, диференціація двох полюсів, верхівочного і базального. І тоді на поверхні округлого космічного зародка виникла вертикальна почуттєва хорда, захована, інвагінована потім всередині стовбура древа світу. Вислизаюча назовні кора чуттєвості завжди є вищою і об’єднуючою щодо попередніх шарів, аж доки палеоонтологічна пам’ять не отримала своє обличчя. Її посмішка широка передає нарешті механізм дискретного дрімотної самочуттєвості, яка прокидаючись, щоразу згадує, прагне повторитись і охопити всі попередні свої щаблі – щоб зробити натупний сон вищої спеціалізації ще глибшим, просторішим, і він обов’язково міститиме в собі архаїчне ядро початку власного генезису... Пошукуваний “отець” виявився сяючим Еліпсоїдом, з чисельними щаблями-оболонками...

Погляд на нього неодмінно передбачає якусь відповідь, відгомін знизу, з праглибин, якою б безмежною не здавалась та безодня. І ця глибинна вісь, вертикаль – раз охоплена, дає останнього члена ряду, стрілу свідомості, що випущена, опиняється поза лінійним своїм рядом, як його перпендикуляр і новий напрям, гілка розвитку. Справжній погляд в глибину можливий лише збоку – наприклад, з відомою базальтовому посмішкою...

В руці Він стискає мушлю, власну оселю... Рука опущена в воду... льодовикова вода обтікає камінні пальці, їх п’ять. Симетрія, отримана з хаосу всенаправленості, здатність одного, ніби випадково відставленого відростка повторення нарощувати довкола себе всі інші, – знак уробороса-метальця, витягнутий з глибини праснів, що вийде на новий, несподіваний масштаб гри. Вищий синтез, який насправді – розщеплення. Всепронизуюча особистісна риса рівноваги динамічно пронизує і огортає армію своїх чуттєвих двоякостей, відростків, оболонок – вислизаюче вічна, вона не підлягає більше омовленню, обмацуванню, її словесна структура починає нагадувати мимовільні автоматичні смоктальні маніпуляції, котрі при бажанні можна назвати також ритуальним анабазисом, чудом народження простоти очищення, з найдешевшим і вже безтілесним реквізитом ляльок, одна з яких – ти, стовбур оголений, найвищою мірою гідний уваги і пестощів, сміху лоліти, ліли, лали...

Ми вже казали, і це варто повторити – останній концептуальний позив подолати гру фатуму – саме мислення-називання є ритуально-мнемонічним, захоплюючим і поглинаючим свій простір, бо коли не буде мислення – не буде і майбутнього, в якому воно могло б розвиватись. Тобто мислення завжди ритуальне і розвиває для себе простір, покладає його попереду себе як загадку і ритуал, який вирішує і розгадує, – воно знає свій кінець від самого початку, коли “Я” стане Світлом і Словом водночас. Так воно й рухається – ривками, вперед-назад-вперед. І структури центральної і вегетативної нервової ситеми є ритуальною пасткою реверберації, що згладжує ці ривки, надає їм тривалості, тяглості, цілісності. Центральна нервова ситема відображається в рецепторній функції вегетативної, творячи кільце із прямих і зворотніх нервових шляхів, вона може автоматично, рефлекторно регулювати перебіг вегетативних процесів, але й вегетативна частина, вступаючи в центральну на різних рівнях, згори донизу, сигналізує і визначає коло її сприймання. І поняття “зовнішньої” рецепції в цьому кільцевому деревоподібному механізмі стає досить умовним, простір рецепції замикається між першим і останнім подихом, який вже міститься в тобі. І якщо очистити свідомість від стереотипу “зовнішнього”, струсити від минулого, то з’явиться нарешті і стане видиме і відчуване те велике іманентне Чергування, його чистий, порожній, нічим не наповнений внутрішній космічний плин і гул, ніякими спокусами іззовні, бо шлях нагору – це дорога вниз, щаблями знімання... Світло на кванти розщеплює Слово...

Тим більше сьогодні, коли всі щаблі світів заселені до непристойного щільно, і насправді чогось єдиного і трансцендентного, крім цього духу відгомону, між ними немає,– як нема кінця перспективі в лабіринті двох напроти поставлених дзеркал. Це твоє Я всередині всього. Цілісність жертви Собі. Бо всяке Слово, відповідь на поклик, завжди є повтором давно сказаного... Вчительським виляском однієї долоні...

Так розщеплене “ніщо”
перестає бути цілісним,
воно стає чимсь роздвоєним
придатним для порівняння...
пустеля росте зсередини, рухома.
Зрештою, як і всяке самолюбування,
глибше, згодом пестливіше – саме отак,
так підстрибуючи вона і кінчається,

нічим.