 | ||||||
| ||||||
 | ||||||
 | ||||||
 Українська баннерна мережа | ||||||
|
<< назад
Україна до ЄС! Головною позитивною
мотивацією вступу України до ЄС було і залишається гасло Хвильового „Геть від
Москви!”. На цьому тлі навіть
допомога Заходу відступає на другий план. По-перше, на неї ніхто особливо не
розраховує, а по-друге, навряд чи українці зуміють її взяти без збитків для
себе... У поляків, головних
промоторів українських євроатлантичних планів, ті ж мотивації стоять у
зворотньому порядку (Польща стоїть першою в черзі допомоги від ЄС).
Однак подібність їх дає
можливість сусідам порозумітися та протистояти русофільським настроям
французького істеблішменту (які поки що виявляються сильнішими від
полонофільских) та германській політичній неповноцінності, породженій поразками
у двох світових війнах, що сьогодні активно використовується Росією і не лише
нею... Але не тільки цим та
природнім бажанням якомога далі на схід відсунути від себе західні кордони Росії
можна пояснити титанічні польські зусилля по інкорпорації України до
Європи. Знаходячись у ЄС, Польща
ретельно відстоює там свій
суверенітет (що навряд чи зможе зробити та навіть захотіти зробити український
неукраїнський істеблішмент). Польща
має досвід балансування між молотом та ковадлом, і успіх такої її нової старої
політики наглядно демонструє та роль, яку їй відвели США в Іраку. Саме там
успішно відпрацьовується модель братерських україно-польських стосунків у
Європі... Рятуючи Україну від Росії, Польща прагне і
буде прагнути надалі проводити у двосторонніх стосунках свою традиційну унійну
політику. (Чи не випадково Ющенко згадує, що там, де він у дитинстві пас
корів, у ХVІІ ст. проходив старий польський
кордон?) Для цього в ЄС у Польщі
будуть всі можливості: відкриті кордони, роль безкорисливого провідника та
помічника в ЄС (наше „вікно в Європу”), посередництво в стосунках із США.
До речі, це є третій
параметр, за яким політичні напрямні України та Польщі прагнуть дотику. Обидві
країни хочуть бути найпалкішими союзниками США на європейському континенті. У
таких прагнень є й об‘єктивне етно-політичне підґрунтя. Етнічний склад еліт в
обох державах подібний. Юдейська частина в них значно переважає вклад титульної нації.
У Польщі цьому сприяє... костел, а
в Україні – тяглість традицій. Подібність же результатів та наслідків
вражає! Хоча є й відмінності. У Польщі католик
юдейського походження змушений, з огляду на існуючу практику, видавати себе
палким патріотом країни не лише на словах, а подекуди і в справах, маскуючи свої
справжні наміри, а то й результати своєї діяльності. В Україні ж цинізм
жидівських хазяїв не знає меж, не кажучи вже про їх владу. Титульна нація, через
свою слабку національну відпорність, поки не в стані протистояти не те що
їх владі, а і її брутальним формам... (До речі, і русифікація, котру активно
накидає українцям, зокрема, і ця „свідома” частина суспільства.).
Є і четверта складова.
Польща, а тим більше Україна, лише нещодавно стали суверенними державами.
Польща, а тим більше Україна, ще далеко не вичерпали потенціал свого
суверенітету. Не випадково серед польських ентузіастів прийняття України до ЄС
знаходяться польські євроскептики. Вони мають надію, що входження України до ЄС
відкладе у скриню плани європейців
по створенню європейської федерації і таким чином дотично дозволить
відстояти суверенітет Польщі. Вам їх надії здаються ефемерними? Коли
Польща була кандидатом до ЄС, її наміри підтримували британські консерватори,
очікуючи, що вступ Польщі до ЄС істотно затримає, якщо не поховає, плани
створення європейської „супердержави”... Подивимось... Однак, що буде з Європою,
коли українці зрозуміють після вступу в ЄС, чого їх позбавили їх
провідники? Тепер власне про
європейців. Попри московські медитації на
тему: „натовські ракети на
україно-російському кордоні”,
впадає у вічі, що чільні представники ЄС не хочуть нічого навіть пообіцяти „помаранчевим”
революціонерам. Чому? Невже лише через любов та власну неповноцінність щодо Росії? Турції обіцяють. Невдовзі
половина Франції ходитиме до мечеті, а Німеччина стане багаторасовим
суспільством на кшталт США. І українці хочуть стати частиною такої
федерації? Можливо, питання не лише
в грошах, що їх „старі” країни ЕС витрачають на адаптацію Польщі та витратять на
інкорпорацію України, а в чомусь більшому? Чи не в тому, чого
підсвідомо так бояться європейці, і полягає потенціал України? Потенціал, що
його вже вичерпує Москва. Не можна ж не бачити її неадекватної та безсилої
політики на зламі ХХ - ХХІ століть.
(Особливо показова, саме через ретронамагання,
неадекватність путінської Росії). Чи „помаранчева”
революція була останньою над Дніпром? 18.02.05.
О.К.
|
