<< назад

Голокост як вдалий ґешефт

 

Як бути багатим і впливовим і уникнути заздрості й ненависті? Як обібрати ближнього, щоб він тобі ще й поспівчував? Як керува­ти і викликати жалість і співчуття? Ця задача складніша, ніж квадратура круга. З давніх-давен аристократи й священнослужителі сушили голови над її вирішенням. Вони стверджували, що влада й гроші – від Бога, і кращого вига­дати не могли. Рано чи  пізно гільйотина й сокира розставляли все на свої місця. Зі зникненням віри задача почала здаватися нездійсненною.

Квадратуру круга вирішили американські євреї. «Верхівка цієї супербагатої, впливової, могутньої громади викачує гроші зі швейцарців, німців і американців, керує Америкою і світом, сприяє злочинам проти людства в Ізраїлі, визначає курс долара й водночас підтримує свій імідж нещасних, скривджених, гнаних за допомогою одно­го простого, але ефективного засобу – пропагандистської машини Голокосту», – пише Норман Фінкельштейн, аме­риканський єврейський вчений і дисидент, професор Нью-Йоркського університету. Недавно він випустив не­велику книжку «Індустрія Голокосту», яка розкриває очі на деякі сторони цього геніального єврейського винаходу. Фінкельштейн доводить, що до 1967 року ніхто у світі не цікавився загибеллю євреїв під час Другої світової війни. Найменше цим цікавилися американські євреї, які і про Ізраїль не думали. У 1945-1967 роках в Америці вийшло лише дві книги про загибель євреїв, причому їх вихід зали­шився непоміченим громадськістю.

1967 року Ізраїль здобув блискучу перемогу над своїми сусідами. Американці помітили успіхи молодого хижака й зробили його союзником. Тільки після цього американські євреї стали розкручувати пропагандистський апарат Голо­косту. З його допомогою вони захищали й виправдовували порушення прав людини на окупованих Ізраїлем тери­торіях. Чим більше палестинців Гази гинуло від ізраїльської зброї, тим голосніше кричали американські євреї про нацистські газові камери. Ізраїль і Голокост ста­ли стовпами нової єврейської релігії в США, яка замінила постарілий Старий Завіт.

Відтак процес пішов: збільшилося багатство амери­канських євреїв і їхній вплив у держапараті й пресі США. 30 відсотків найбагатших людей Америки, 30 відсотків міністрів і банкірів, 20 відсотків професорів університетів, 50 відсотків провідних юристів – євреї. Євреям належить близько половини всіх капіталів Уолл-стрит. Легенда про вічно гнаний народ і про страшний Голокост стала не­обхідною не тільки для захисту Ізраїлю від осуду світової громадськості, а й для захисту єврейських багатіїв і олігархів від критики. Варто лише закинути слово проти єврея-шахрая, як преса, що належить євреям, відразу ж «бере на озброєння» тінь Освенцима.

«За допомогою розповідей про Голокост, – пише Фінкельштейн, – одну з найсильніших у військовому плані країн світу з жахливими порушеннями прав людини подають як «потенційну жертву», а процвітаючу в США етнічну групу нещасними біженцями. Статус жертви га­рантує передусім імунітет від заслуженої критики».

Для нас, ізраїльтян, слова Нормана Фінкельштейна не но­вина. Багато ізраїльських публіцистів й істориків писали, що сіонізм використовує пам`ять жертв нацизму у своїх корис­ливих інтересах. Так, відомий ізраїльський публіцист Арі Шавіт писав з гіркою іронією (у газеті «Ha`aretz» після убив­ства 100 біженців у селі Кана в Лівані 1996 року): «Ми може­мо убивати безкарно, тому що на нашому боці музей Голоко­сту». Боаз Еврон, Том Сегев та інші ізраїльські автори перед­бачили багато заяв Фінкельштейна. Але в Ізраїлі завжди бу­ло більше свободи, ніж у єврейських громадах Розсіяння.

У США мало тих, хто готовий ризикнути. Фіикельштейну допомагає походження. Він – син жертв Голокос­ту. Вся його родина загинула від рук нацистів, лише бать­ко й мати пройшли через Варшавське гетто, концтабори, примусову працю і добралися до берегів Америки. Це на­дає особливого ефекту його словам, коли він прямо гово­рить про тих, хто заробляє на крові жертв.

Він доводить, що верхівка єврейської громади здобува­ла мільйони й мільярди на ґешефті Голокосту, тоді як справжнім жертвам нацизму перепадають жалюгідні крихти. Так, з мільярдів доларів, викачаних єврейською верхівкою з Німеччини, такі як Лоуренс Іглбергер, колиш­ній міністр оборони США, отримують 300 тисяч доларів на рік, а батьки Фінкельштейна за всі свої концтабори одержали 3 тисячі доларів. Директор центру Візенталя («Діснейленд-Дахау») отримує півмільйона доларів на рік. Тільки 15 відсотків німецьких компенсацій, отрима­них на «незаможних страждальців», досягли мети, решта застрягла в кишенях єврейських організацій.

Єврейські вимоги компенсацій перетворилися в рекет і вимагання, пише Фінкельштейн. Так, швейцарські банки стали легкою здобиччю – вони залежали від американсь­кого бізнесу й боялися лихої слави. Американські євреї, що контролюють пресу США, почади кампанію наклепу й дифамації проти швейцарських банків, яка мала расистсь­кий характер: «швейцарці жадібні й скупі», «характер швейцарців поєднує простоту й лицемірство», «швейцарці – позбавлений чарівності народ, що не дав людству ні ху­дожників, ні героїв». До цього додався економічний бой­кот – адже американські євреї очолюють більшість фінан­сових організацій Америки й розпоряджаються трильйо­нами доларів пенсійних фондів. Щоб уникнути ще більших збитків, швейцарці погодилися заплатити здир­никам. Отримані гроші осіли в кишенях єврейських адво­катів і організацій. Американські банки отримали від євреїв більше депозитів, ніж швейцарські, проте вони відбулись у 200 разів меншою сумою – в півмільйона до­ларів. Мабуть, єврейські ділки від Голокосту розуміють, з ким можна, а з ким не варто зв`язуватися. «Якби вони по­водилися з американськими банками, як зі швейцарськи­ми, євреям довелося б шукати притулок у Мюнхені», – жартує Фінкельштейн.

Покінчивши зі швейцарцями, єврейські організації взя­лися з новою силою за Німеччину. Вони зажадали компен­сації за примусову працю, і під страхом бойкоту й судових акцій німецькі компанії погодилися заплатити.

У той же час євреї Ізраїлю відмовляються заплатити за конфісковане майно гоїв – землі, заощадження, будинки палестинців. Американські євреї виступають проти компенсації американським неграм за роки рабства. Америка і не думає компенсувати індіанцям, що стали жертвою гено­циду в XIX столітті.

Досвід вимагань у Швейцарії і Німеччині – це лише пролог до майбутнього пограбування Східної Європи. Індустрія Голокосту, пише Фінкельштейн, перейшла до здирництва у бідняків колишнього соціалістичного табо­ру. Першою жертвою тиску стала Польща, в якої єврейські організації вимагають усе майно, що коли-небудь належа­ло євреям і яке оцінюється в багато мільярдів доларів. Наступна на черзі – Білорусь, з її річним доходом у 100 доларів на душу населення. Одночасно готується пограбування Австрії.

Його особливо обурюють такі оратори й лицедії Голоко­сту, як Елі Візель, «безсоромний захисник ізраїльських злочинців, бездарний письменник, актор із вічно готовою сльозою, що оплакує жертви за плату в 25 тисяч доларів за виступ плюс лімузин». «Не за свій (неіснуючий) талант письменника або за відстоювання прав людини висунувся Візель. Він безпомилково підтримує інтереси, які стоять за міфом про Голокост». Фінкельштейн пояснює причини свого обурення: «Експлуатують тему Голокосту задля ви­правдання злочинної політики Ізраїлю та американської підтримки ізраїльської політики. Вимагання грошей у європейських країн в ім`я «нужденних жертв» принижує жертви нацистського геноциду»,

Фінкельштейн висміює примарну тезу «унікальності Голокосту». «Кожна історична подія унікальна тим, що має свої особливості. Жодна з них не має абсолютної унікальності». Чому ж ця морально й логічно неспромож­на ідея лягла в основу міфу? А тому, що унікальність Голо­косту - це єврейський «моральний капітал», залізне алібі для Ізраїлю і підтвердження винятковості єврейського на­роду. Релігійний єврейський діяч Ісмар Шорш визначив ідею унікальності Голокосту як «світський різновид ідеї обраного народу». Недарма Елі Візель постійно стверд­жує: «Ми, євреї, – інші, ми не такі, як усі». Пов`язана з цим ідея «споконвічного, ірраціонального антисемітизму всіх гоїв» сприяє створенню особливого параноїдального ду­ховного клімату в Ізраїлі та у єврейських громадах. «Нас переслідують уже 2 тисячі років. Чому? Без усякої причи­ни!» – вигукує Візель. Сперечатися з ним неможливо, то­му що, на його думку, будь-яка спроба пояснити анти­семітизм уже є актом антисемітизму.

Керівники американського меморіалу всіма силами бо­ролися проти визнання циганів жертвами Голокосту. Хоча циган загинуло пропорційно не менше, визнання їх жерт­вами зменшило б «моральний капітал» євреїв і підірвало б тезу про унікальність єврейського страждання. Доказ єврейських організаторів був простий – як можна порівняти єврея і цигана, як можна порівняти єврея і гоя? Фінкельштейн наводить нью-йоркський жарт: якщо сьо­годні газети сповістять про «ядерний голокост, що знищив третину планети», назавтра в редакції з"явиться лист Елі Візеля під заголовком «Як ви можете порівнювати?!». Ми. ізраїльтяни, знаємо це надто добре: недарма становище прав людини-неєврея в Ізраїлі – одне з найгірших у світі.

Фінкельштейн порівнює успішні зусилля євреїв отрима­ти компенсацію за збитки зі ставленням Америки до наслідків агресії у В`єтнамі. Американці вбили 4-5 млн. чо­ловік у Південно-Східній Азії, зруйнували 9 з 15 тисяч містечок Південного В`єтнаму і всі великі міста Півночі, за­лишили у В`єтнамі мільйони вдів, проте єврейський міністр оборони США Вільям Коеп відкинув не тільки ідею ком­пенсації, навіть вибачитися відмовився: «Це була війна» Євреї стали єдиним у світі винятком з цього правила.

«Отримані індустрією Голокосту засоби варто було б скерувати на компенсацію палестинським біженцям», – робить висновок Норман Фінкельштейн. Додам від себе – на цьому індустрія Голокосту збанкрутує: кому потрібні розмови про Голокост, якщо в цьому немає грошей?

І все-таки чудова книга Нормана Фінкельштейна не відповідає на основне питання. Вона радше загострює його. Як змогла виникнути індустрія Голокосту? Її основа – не почуття провини, оскільки американці не відчувають провини стосовно убитих в`єтнамців. Вона швидше де­монструє унікальну міць організованої єврейської громади Сполучених Штатів, яка змогла нав`язати свій дискурс усьому американському суспільству, а потім, спираючись на Америку, – і європейцям. Панування американського єврейства у всеамериканскому дискурсі, його поширення по світу на основі Pax Americana – ось головний висновок із книги Фінкельштейна, який зневажив – або не посмів висловити – сам автор.

Ісраель Шамір

член-кореспондент МКА,

публіцист,

громадський діяч

(Ізраїль)

 

Попередження

 

Стаття І. Шаміра є попередженням українській громадськості. А те, що такі побоювання не­безпідставні, свідчить доповідь скандально відомого голови сіоністської федерації Й. Зісельса, недавно оголошеного персоною нон-грата в єврейській громаді за «розпалювання антисемітизму та міжнаціональної ворожнечі», із претензійною назвою «К вопросу о еврейской собственности в Украине (Попытка представления темы)», опублікована в газеті «Хадашот», № 4, 2003, http://www.vaadua.org/Hadasot/Hadashot10 Hadashot10.htm

Тут обмежимося лише одним промовистим додатком у доповіді Й. Зісельса (мовою оригіналу).

 

Конгресе Соединенных Штатов,

Вашингтон, округ Колумбия 20515

10 апреля 1995 г.

Почтенному Уоррену М. Кристоферу, Государственному

секретарю Госдепартамента 2201 С Street, NW Washington. D.C. 20520

 

Уважаемый г-н секретарь!

Падение коммунистического режима в Цент­ральной и Восточной Европе предоставило еврей­скому народу возможность возобновить свои требо­вания по возвращению утраченной собственности.

В большинстве случаев еврейская собствен­ность, общинная и индивидуальная, разграблен­ная немецкими оккупационными властями, прави­тельствами стран – союзников Германии и мест­ным населением, позднее была захвачена комму­нистическими режимами, прежде чем могла быть возвращена уцелевшим или вторым наследникам. В I 992 году была создана Всемирная еврейская реституционная организация (ВЕРО), целью кото­рой является координация еврейских реституци­онных притязаний от имени всемирного еврейст­ва и местных еврейских общин в соответствующих странах, а также ведение переговоров с соответ­ственными властями. Хотя подробности разнятся — намеренно или нет, — в действительности сущест­вуют ограничения прав еврейских общин на за­конные требования по возвращению их собствен­ности. Кроме того, приняты законы, не позволяю­щие предъявлять реституционные требования ино­странным гражданам и лицам, не имеющим посто­янного места жительства в государстве, на терри­тории которого есть данная утраченная собствен­ность. Необходимо прояснить для вовлеченных стран – Беларуси, Болгарии, Чешской Республи­ки, Эстонии, Венгрии, Латвии, Литвы, Молдовы, Польши, Румынии, России, Словакии и Украины, – что их ответ по данному вопросу будет рассмат­риваться как проверка их отношения к основным правам человека и ведущей роли закона, а также может повлиять на их отношения с нашей стра­ной. Четкая политика Соединенных Штатов за­ключается в том, чтобы каждое правительство в скором времени ввело в действие соответствую­щее законодательство, обеспечивающее неза­медлительную реституцию и/или компенсацию за собственность и имущество, разграбленные быв­шими нацистским и/или коммунистическим режи­мами. Мы считаем, что это вопрос как законнос­ти, так и справедливости. Это решающий момент. Для оставшихся в живых стареющих людей, кото­рые пережили столь горестные потери, исправле­ние этой исторической ошибки — самое малое, что можно сделать.

Искренне(подписи):

1) Нъют Гингрич, спикер парламента;

2)  Ричард А. Джефардт, лидер парламентского меньшинства;

3) Бенджамин А. Гилман, парламентская комис­сия по международным отношениям;

4) Ли X. Гамильтон, член парламентской комис­сии по международным отношениям;

5) Роберт Доул, лидер сенатского большинства;

6)  Томас Дашли, лидер сенатского меньшинства;

7)  Джесси Хелмс, председатель сенатской ко­миссии по международным отношениям;

8)  Клейборн Пелл, член сенатской комиссии по международным отношениям)

Передрук ж-л „Персонал” № 9, 2003

 

 

 

http://unaunso.org

http://una-unso.info

http://vinnica.una-unso.info

http://kharkov.una-unso.info